Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 978-966-14-9125-9
- Переводчик: Юрий Петренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювані нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Ремарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧАС ЖИТИ І ЧАС ПОМИРАТИ»
1944-й. Війна добігає кінця. Рядовий Ернст Гребер повертається зі Східного фронту додому у відпустку. Але рідне місто зруйноване бомбардуванням. Розшукуючи батьків, Ернст зустрічає Елізабет… У них обмаль часу. Однак ці кілька днів, що вони провели разом, здатні вмістити в себе все життя. Все їхнє коротке життя і велике кохання, у якого немає майбутнього… Коли весь світ руйнується, коли хтось за тебе вирішує, що тепер — час помирати, так хочеться — жити…
«ЛЮБИ БЛИЖНЬОГО ТВОГО»
Важки й подих війни змушує їх тікати з нацистської Німеччини. Вони більше не мають ні батьківщини, ні минулого, ні майбутнього. Але, блукаючи передвоєнною Європою, попри острах і злидні вони все ж таки знаходять у собі сили залишатися людьми та не боятися кохати… Люби ближнього твого — сказав Христос. Люби ближнього — повторив Ремарк. Навіть коли навколо суцільна темрява. Особливо тоді.
«ТІНІ В РАЮ»
Багатьом біженцям Америка здавалася землею обітованою, де немає ні війни, ні злиднів. Але де взяти сили, щоб почати життя наново? Вигнанцям, спустошеним тугою за власним минулим, ніде немає місця…
— Тобто?
— Ми її випили. Ти мав би пожертвувати нею добровільно. Хто прибув з Росії, той не повинен поводитися, мов капіталіст. Треба почастувати товаришів! Горілка була непогана!
Гребер дістав обидві пляшки, які ще залишились. Арманьяк він заховав до кишені, а джин віддав Ройтерові.
— Твоя правда. На, бери, замість ліків від твоєї подагри. Але й сам не будь капіталістом — поділися з іншими!
— Мерсі! — Ройтер пошкандибав до своєї шафки і взяв штопор. — Не помилюся, коли скажу, що ти обрав одну з найпримітив-ніших форм спокуси, — сказав він. — Алкоголь! У таких випадках часто забувають, що існує корок. Якщо ж відбити шийку, то, хвилюючись, можна порізати собі писок. Тримай, будь завбачливим кавалером.
— Іди ти к бісу. Пляшка відкоркована.
Ройтер відкупорив джин.
— Де ти роздобув у Росії голландську горілку?
— Я її купив. Ще є запитання?
Ройтер вишкірився.
— Немає. Іди собі зі своїм арманьяком, ти, примітивний Казанова, і не соромся. Обставини тебе виправдають. Часу обмаль. Відпустка коротка, а війна довга.
Фельдман підвівся в ліжку:
— Може, тобі потрібен презерватив, Гребере? У мене в гаманці є кілька. Вони мені не потрібні. Хто спить, той сифілісу не підхопить.
— Від цього ніхто не гарантований, — заперечив Ройтер. — Тут теж буває щось на зразок непорочного зачаття. Але Гребер — дитя природи. Він справжній арієць, у якого чиста кров сягає дванадцятого коліна. У даному разі презерватив — просто злочин перед батьківщиною!
Гребер дістав арманьяк, надпив і знову сховав пляшку в кишеню.
— Ви пропащі романтики, — мовив до товаришів. — Потурбувалися б краще про себе!
Ройтер махнув рукою.
— Іди собі з Богом, сину мій! Забудь стройовий статут і спробуй побути людиною! Померти простіше, ніж жити, особливо для вас, героїчної молоді та цвіту нації!
Гребер поклав у кишеню ще пачку сигарет і склянку. Проходячи повз стіл, побачив, що Румель усе ще виграє. Ціла купа грошей лежала перед ним. Проте обличчя його лишилося незворушним, тільки блискучі краплі поту скочувались по ньому.
На сходах казарми було порожньо, як завжди після вечірньої перевірки. У коридорах гучно лунали його кроки. Він перейшов широкий пляц. Елізабет біля воріт не було. «Мабуть, не дочекалась», — подумав Гребер. Він немов передчував, що таке може статися. Та й чого б вона на нього чекала?
— Дівчина он там, — сказав вартовий. — І як тобі, отакому тюхтієві, вдалося вполювати цю пташку? Вона до пари лише офіцерам.
Тепер і Гребер помітив Елізабет. Вона стояла, прихилившись до муру. Він поплескав вартового по плечу.
— Є нове розпорядження, синашу! Такими красунями тепер нагороджують замість ордена тих, хто чотири роки побув на фронті. Усі вони — генеральські доньки. А зараз біжи до начальства, вилупку! До речі, ти знаєш, що на посту заборонено теревенити?
Гребер рушив до Елізабет.
— Сам ти вилупок, — досить-таки спантеличено кинув йому навздогін вартовий.
На пагорбі за казармою вони знайшли лавку. Вона стояла під каштанами, і звідси видно було все місто. Навкруги жодного вогника. Тільки річка виблискувала проти місяця.
Гребер витяг із пляшки корок і налив півсклянки арманьяку. Він світився, немов рідкий бурштин. Гребер подав склянку Елізабет.
— Пий до дна, — сказав він.
Вона зробила один ковток і повернула йому склянку.
— Пий до дна, — повторив він. — Для цього й вечір. Випий за що-небудь, за наше трикляте життя або за те, що ми ще живі. Але випий. Після того, як ми побачили мертве місто, це треба зробити. Та й узагалі нам сьогодні, мабуть, треба випити.
— Гаразд. Тоді за все разом.
Він знову налив і випив сам. І відразу відчув тепло, що розлилося по тілу. Та заразом і порожнечу, яка заповнила його. Це почуття було йому незнайоме. Якась безболісна порожнеча.
Гребер ще раз налив півсклянки і трохи надпив. Потім поставив склянку між собою і Елізабет. Вона сиділа, підібгавши ноги і обхопивши коліна руками. Молоді листочки каштанів при місяці були майже білі. Здавалося, над головами в них пурхає зграйка ранніх метеликів.
— Яке воно чорне, — проказала Елізабет, показуючи на місто.
— Немов спалені шахти.
— Не дивись туди. Обернися. Тут краєвид зовсім інший.
Лавка стояла на самій вершині пагорба, що полого спускався вниз, туди, де перед очима стелилися поля, освітлені місяцем стежки, алеї тополь, височіла сільська дзвіниця, а далі ліс і аж на обрії — сині гори.
— Тут усе дихає миром, — зауважив Гребер. — І все це так просто, правда ж?
— Просто, коли можна отак обернутись і ні про що більше не думати.