Марш Радецького та інші романи

Доктор Демант підвівся, разів кілька перейшов кухню, рвучко зупинився біля портрета цісаря і заходився лічити чорні сліди мух на його уніформі, урвав цю безглузду роботу, підійшов до Карла Йозефа, тихо поклав руки на його тремтячі плечі і прихилив свої блискучі окуляри до ясно-русої голови лейтенанта. Він, мудрий доктор Демант, уже звів усі рахунки зі світом, відіслав дружину до батька у Відень, вирядив у відпустку свого ординарця, замкнув свій будинок. З моменту нещасливої пригоди він мешкав у готелі «Золотий ведмідь». Він був готовий. Відколи він привернувся до незвичної колись горілки, йому навіть таланило знаходити в цій дурній дуелі якийсь прихований сенс і бажати для себе смерті як закономірного кінця свого багатого на помилки життєвого шляху, ба навіть передчувати сяйво того світу, в існування якого він завжди вірив. Адже ще задалеко до того лиха, що його оце спіткало, йому стали близькими могили на цвинтарі і мертві друзі. Вигоріло в душі дитинне кохання до дружини. Ревнощі, які ще кілька днів тому пекучим полум’ям палили серце, обернулись на холодну купку попелу. Його щойно написаний заповіт, адресований полковникові, лежав у кишені сурдута. Він не мав чого заповідати, мало кого мав згадати в заповіті, отже, нічого не забув. Алкоголь зробив усе легким, прикре було тільки чекання. Двадцять по сьомій — час, що вже кілька днів молотом гупав у мозок товаришів, дзвенів у його голові срібним дзвінком. Уперше, відколи вдягнувся в уніформу, він почував себе легким, дужим і мужнім. Він розкошував близькістю смерті, як той, хто одужує, розкошує близькістю життя. Він підбив підсумки, він був готовий!

І ось тепер він знов стояв, короткозорий і безпорадний, як завжди, перед своїм юним другом. Так, була ще на світі юність, і дружба, і сльози, що їх проливали за ним. Він ураз відчув тугу за вбогістю свого життя, за огидним гарнізоном, ненависною уніформою, за тупістю шпитальних обходів, за важким духом зібраних в одному приміщенні й роздягнених догола солдатів, за нескінченними щепленнями, запахом карболки, поганим настроєм дружини, скупим добробутом своєї господи, за попелясто-сірими буденними й нудними недільними днями, за прикрим навчанням з їзди верхи, за тупою муштрою й за власним смутком через усю ту марноту. Крізь хлипання і стогін лейтенанта з велетенською силою пробився могутній поклик живого життя, і поки доктор шукав слів, щоб заспокоїти Тротту, його серце переповнилося співчуттям, любов спалахнула в ньому тисячними пломенями. Десь далеко позаду лишилася тепер та байдужість, у якій він прожив кілька останніх днів.