КГБ СРСР. Спогади опера
- Автор: Ушенко Володимир
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «КГБ СРСР. Спогади опера». Краткое содержание книги:
Звичайно, більшість із нас, маю на увазі, мислячих людей, читали книги Віктора Суворова (Володимира Різуна), зокрема його «Акваріум». Але це книги віддалені від нашої буденної реальності, він висвітлює особливі стосунки в ГРУ. Це десь ніби далеко…
Володимир Ушенко, колишній офіцер КГБ, який порвав з цією організацією в 1991 році, за два тижні до так званого «путчу», викладає в своїх творах так ніби будні районного кагебешника і роботи цієї, дійсно, сатанинської організації. Пише він цікаво, захопливо, навіть із іронією і сарказмом. Хоча із фактів наведених ним випливають страшні картини нашої недавньої дійсності, беруть дрижаки…
Автор згадує в своїх оповіданнях таке: від шантажу і пресингу кагебешниками окремих ворогів «ворогів народу» в недалеких 60–х, 70–х і навіть 80–х роках багато з них стали неврастеніками, алкоголіками чи покінчили життя самогубством.
Володимир Ушенко без перебільшення можна сказати «оре цілину» в українській літературі, ніким не зачеплену. Автор «оре» майстерню, талановитою рукою цікаво викладає матеріал. Безумовно, цю книгу треба читати.
Присвячується оперуповноваженому московського управління КГБ капітану Віктору Орєхову, який свідомо постав проти радянської системи, захищав дисидентів, попереджував їх про підготовані гебешниками гострі заходи: обшуки, аудіо–і відеозаписи, телефонні прослушки, арешти. Був заарештований і засуджений на 8 років позбавлення волі, які відбув від дзвінка від дзвінка. Вини своєї не визнав, не каявся, а в листах керівництву СССР з місць ув'язнення доводив про неприпустимість використання спецслужб проти політичного інакомислення, однак марно.
В 1990–их зайнявся політичною діяльністю, співробітничав з комітетом «Гласность», був активістом «Демократического союза», політичним радником Валерії Новодворської.
В 1995–му році проти нього була сфабрикована кримінальна справа і його знову було засуджено на 3 роки.
Зараз живе в США, працює розносчиком піцци.
Все, що я розповідаю, ґрунтується тільки на документах, що тримав у руках. Це те, що я хотів сказати щодо партизанського руху на Київщині, а далі піде мова на іншу тему — відносини УПА та НКВД.
В останні роки моєї роботи я мав, скажімо так, у категорії позаштатних співробітників колишнього офіцера НКВД–КДБ М. Цей дідусь і нині живе, я його й учора бачив на базарі, віталися. Раніше він, колишній підполковник, ніколи нікому цього не розповідав, навіть синові. Та якось, розчулившись у численних розмовах зі мною, і почуттям, як мені здалося, провини, розповів цікаву історію: 1954–56 років він, як агент–нелегал, приписаний до одного з райвідділів держбезпеки у Рівненській області, був засланий в УПА на територію Івано–Франківщини. Його завданням було їздити по селах, виходити на зв'язок із агентами НКВД і збирати інформацію про дії «бандформувань». І хоча він бачив, що ефективність його роботи дуже низька, він чомусь постійно заохочувався командуванням. А коли, граючи роль якогось бандерівця, оперативник ішов знайомими селами по другому — третьому колу, то виявляв, що після його попередніх відвідин майже вся агентура НКВД була знищена службою безпеки ОУН–УПА. Лише через десятки років він зрозумів, яка підла роль йому відводилася. А суть її полягала ось у чому.
Свою агентуру для нелегальної діяльності проти УПА НКВД вербувало передусім з недосвідчених людей, надісланих у Західну Україну зі східних областей (учителів, агрономів…). І ось своїми походеньками М., не відаючи, що так було задумано командуванням, «світив» майже всю решту «агентури НКВД на місцях, «підставляючи» її під службу безпеки УПА. В результаті зумисне жертвуючи життям десятків сотень завербованих людей, НКВД забезпечувало діяльність одного справжнього навідника й шпигуна. Це була справді єзуїтська операція, яка окрім «військового» мала ще й друге — «політичне» призначення: на Східну Україну йшли повідомлення, що їхніх земляків, які поїхали на Захід допомагати, вбили бандити–бандерівці. Тобто свідомо вбивався клин ненависті між населенням різних регіонів України, адже коли чиниться злочин проти народу, треба створити образ ворога, на якого можна завжди нацькувати своїх же власних жертв.
__________________________
КОЛІР ЖИТТЯ
БІЛОКУР Катерина Василівна, (1900–1961), народилась, прожила все життя і померла в с. Богданівка, Яготинського району Київської області, народна художниця України (1956), українська майстриня декоративного живопису, селянка–колгоспниця, художниця–самоучка, її роботи зберігаються в Музеї образотворчого мистецтва (Київ), Луврі (Париж), музеї Прадо (Мадрид), відомих приватних колекціях, представляли багатонаціональне радянське мистецтво на Всесвітніх виставках в Монреалі (1967), Осаці (1970), Лондоні (1980).
(Українська Радянська Енциклопедія, т. 1 стор. 454)Буває так, що прокидаєшся, і в тобі живе сон. Ти його вже забув, напружуючи пам’ять, намагаєшся згадати деталі, але він вже згинув, залишивши в душі якусь світлу тривогу, щось таке, що ти міг знати лише в дитинстві, або… або навіть до свого народження.
Одне я знаю точно – цю історію мені ніхто не розповідав. Можливо це підсвідомо зафіксувала дитяча пам’ять: розмови батьків з дідом – про речі, які я ще не міг збагнути. Можливо це – генна пам’ять, адже багато того, що я згадував, було за двадцять років до мого народження. Я цього не пам’ятав, можливо й ніколи не знав, та ось на минулому тижні випадково почута радіопередача про Катерину Білокур, про її нещасливу любов.
Так, так, пригадую, саме це. Це ж вона, та жінка з Богданівни, яка приходила до мого діда з проханням написати листа до Сталіна. Вона вже писала за свого парубка (так, саме за парубка), та їй не відповіли. Вона знає, що Сталін «відповідає» діду, вона просить, щоб за її парубка написав саме дід.
Тоді, в тридцятих, поповнюючи дармову робочу силу для «індустріалізації робітничо–селянської імперії», радянські чекісти, наслідуючи методи ординців, практикували хапати молодь в українських селах та містечках прямо на танцях чи вечорницях, щоб потім засудити їх «за сопротивление органам» з відбуванням покарань «на стройках народного хазяйства СССР». Так в ГУЛАГ попав простий сільський парубок, перше і останнє кохання майбутньої всесвітньо відомої художниці. До своєї Катерини він так і не повернувся, бо мій дід так і не зміг добитися його звільнення.