Співробітник ЧК
- Автор: Лукин Александр Александрович, Поляновский Дмитрий Иоганович
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: П. Д. Резніков
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Співробітник ЧК». Краткое содержание книги:
У місто Херсон на роботу в ЧК направляють молодого малодосвідченого працівника. Юнак одразу потрапляє у вир незвичайних подій. У місті діє шпигунська організація, яка веде підривну роботу проти Радянської влади, і молодому чекістові доручають викрити ворогів. Багато небезпечних пригод зазнав співробітник ЧК, перш ніж йому вдалося виконати це важливе завдання.
Образ молодого героя, що прагне до подвигу, не шкодує свого життя в ім'я торжества правди, глибоко хвилює, викликає захоплення.
Усі троє швидко наближались.
«Куди вони йдуть?— подумав Олексій.— Невже до Дунаєвої?..»
Але група пройшла мимо.
«Дивно,— міркував Олексій.— Солових привів чекістів саме сюди, в Маркасівський провулок. Отже, переховувався він десь поблизу. Випадково це чи ні?»
За кілька хвилин Олексій побачив, нарешті, і ту, через кого, власне, і підрядився в теслярі.
Він робив біля сарая козли для розпилювання жердин, коли на задній ганок сусіднього будинку вийшла жінка у вишитій українській сорочці, синій шовковій спідниці і чепурних чобітках на високих підборах. Широка голуба стрічка скріплювала на її голові товсту косу, укладену короною. Поставна, крутотіла, по-котячому лінива в рухах, вона неквапливо розправила руки, витягаючи їх перед собою, і солодко позіхнула, від чого під сорочкою стиснено напружилися груди. На підрум'яненому обличчі її з тонкими смужками брів був вираз нудьги й чекання.
Олексій зрозумів, що це і є Дунаєва.
Стоячи за кущами акації, які росли вздовж тину, він міг добре розглянути її.
Жінка поволі обвела поглядом кущі, город, надвечірнє небо, потім спустилася з ганку і, похитуючи стегнами, пройшла по подвір'ю.
- Ач попливла! — пролунало позаду Олексія.
Він озирнувся. Поруч стояла хазяйка.
— Чого задивився? — вона осудливо стиснула губи.— Гляди очі вилізуть.
Хазяйка причепурилася. Замість заношеної халамиди на ній була охайна спідниця і біла сорочка з широкими рукавами. Волосся покривала чиста ситцьова хустка. Тепер стало помітно, що в неї миловидне личко.
— Аякже, задивився, — зневажливо промовив Олексій.— На вулиці день, а вона вирядилась, немов на прогулянку, от і дивлюсь...
— Так і є,— зашепотіла жінка.— В неї що день, що ніч — усе одно. Інших справ нема, як причепуритися та погуляти. Одні чоловіки на думці.
— Чоловіки?
— Жах скільки! — жінка зробила великі очі. — Ні сорому, ні совісті в жіночки! Тільки ж в минулому році чоловіка поховала! Чоловік її у Денікіна служив, його червоні поранили, він і лишився в Херсоні таємно, коли білі відступили. Думав за її спідницею відсидітися, а ЧК його тут і прибрало.
— Он як...
— Вона і півроку не прождала після його смерті, затріпала пеленою. Тепер з одним червоним льотчиком сплуталася, дивитись гидко! Та хіба він один!
Жінка сплюнула з серцем і, поправивши сорочку на грудях, промовила вже зовсім іншим тоном:
— Ходім, пообідаємо, я борщу наварила...
— Не треба, хазяєчко, не заробив поки що...
— Ще заробиш. На голодний живіт яка від тебе користь.
Йдучи обідати, Олексій ще раз глянув на сусіднє подвір'я. Хазяйка перехопила його погляд. Ревниво сказала:
— Що ви за люди, чоловіки! Нюх у вас, чи що, такий на легку жінку! Диви! Тільки побачив, а вже очей не може відвести. І що в ній такого!.. Ти до неї сходи, вона добра, не відштовхне.
— Облиш, хазяйко! — з робленою ніяковілістю відмахнувся Олексій.— Спересердя ти на неї наговорюєш...
Він влучив точно. Жінка посатаніла.
— Не така? Та я її як облуплену!.. Та я, може, половини не скажу, що знаю! У неї тепер льотчик за постійного ночує, а крім нього, ще штуки три просто так ходять. Вночі подивись: ледве цей засне, вона шасть у город, а там уже чекають!..
— Хто чекає?
— Хто, хто! Такі ж, мабуть, як і ти, любителі!
— Ну, мені це ні до чого! — суворо вимовив Олексій.— Я таких жінок не поважаю. Від них одна морока і неподобство. Я цього не люблю!..
Він поспішив перевести розмову на інше, щоб відвернути увагу хазяйки. В думці Олексій вже вирішив будь-що лишитися тут на ніч і перевірити, чи правду говорить хазяйка.
В хаті він сів коло вікна, щоб ні на мить не спускати з очей вулицю. Біля стола разом з ними примостилась горбата бабуся з каламутними, немов пліснявою покритими, очима. Хазяйський синок дивився на Олексія з цікавістю, забувши про обслинений палець, який тримав у роті. Хазяйка метушилася, накриваючи на Стіл. Відчувалось, що її хвилює присутність мужчини. Вона швидко рухалась по кімнаті, легко оберталась, обдаючи Олексія свіжим запахом хліба і домашнього мила, і без угаву розповідала про своє колишнє життя-буття, про чоловіка, про батьків, до яких вона думає перебратись, коли «фронт піде далі», бо самій «дуже сумно»...
Вибравши хвилинку, Олексій попросив:
— Хазяєчко, може, дозволиш на твоєму дворі заночувати? Зате вже завтра прямо з сонечком за роботу.
— Що ти все — хазяєчко та хазяєчко! — ображено сказала вона. — Либонь у мене християнське ім'я є. Зови Ганна. А прізвище моє Усаченко. Це по чоловіку. А від роду я Свиридова. Батько мій з-під Твері — це в Росії, біля самої майже Москви...