Співробітник ЧК
- Автор: Лукин Александр Александрович, Поляновский Дмитрий Иоганович
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: П. Д. Резніков
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Співробітник ЧК». Краткое содержание книги:
У місто Херсон на роботу в ЧК направляють молодого малодосвідченого працівника. Юнак одразу потрапляє у вир незвичайних подій. У місті діє шпигунська організація, яка веде підривну роботу проти Радянської влади, і молодому чекістові доручають викрити ворогів. Багато небезпечних пригод зазнав співробітник ЧК, перш ніж йому вдалося виконати це важливе завдання.
Образ молодого героя, що прагне до подвигу, не шкодує свого життя в ім'я торжества правди, глибоко хвилює, викликає захоплення.
Він зайшов на подвір'я і, перш ніж жінка встигла заперечити, легко підняв і поставив важку стулку.
— Фу, ти! — зітхнула жінка, здивовано розглядаючи Олексія.— Спасибі!
— На здоров'я. Далі що?
— Нічого не треба, я сама!
— Далі що, питаю?
— Та от, навісити хотіла...
Він трохи підняв стулку, протягнув кілька кроків і приставив до стояка воріт.
— Навісити хотіла! — насмішкувато сказав він. — Тут для чоловіка роботи вистачить, не те, що для тебе. А для чого знімала?
— Та хіба ж це я! їх ще при Денікіні поламали. А чоловіка нема, полагодити нікому, от і взялася. Зараз стільки різного наброду вештається, без воріт ніяк не можна. Я й дощечок роздобула для цього...
Олексій постукав кулаком по прибитих дошках, вони легко відійшли од поперечної балки.
— Полагодила,— похитав він головою.— Не ворота, а біда. Ану, дай сокиру...
На жінку вплинули його впевненість і грубувато зневажливий тон, який він узяв у розмові з нею. Вона простягнула йому сокиру, винувато пробурмотівши:
— Звички нема. Нелегке все-таки діло...
Олексій вирівняв цвяхи, погнуті її невмілими руками, і прибив дошки заново. Потім навісив стулку. Довелося покласти камінь під один її край; піднявши другий і тримаючи його навису, Олексій навісив іржаву петлю на стержень. Хлопець упрів, поки зробив це.
Хазяйка метушилася навколо, намагалась допомогти. З уривчастих слів жінки Олексій довідався, що її чоловік ось уже два роки воює і що вона живе з трирічною дитиною і недоумкуватою старою свекрухою. Працюючи, Олексій оглянув усе навколо і зрозумів, що кращого місця для спостереження за Дунаєвою, яка живе по сусідству, йому не знайти, її подвір'я, відокремлене тином, було видно звідси, як на долоні: позаду чистенького, свіжопобіленого будинку стояв сарай з повіткою для сіна, а за ним потягнувся великий город, який кінчався десь аж біля будинку, що виходив на сусідній провулок. Ні парканчика, ні канавки, які б розділяли городи, Олексій не побачив.
Нарешті ворота були навішені, і Олексій витер лоба.
— От і все. Тепер тут наче в турецькій фортеці. А петлі можна змастити, щоб не рипіли.
— Змащу, спасибі за допомогу, це вже я сама!
Олексій глянув навколо.
— Може, ще яка робота є, хазяйко?
— Як не бути! Як не бути! Я тут сама, в господарстві чоловіча рука потрібна. Та де ж її взяти? Найняти ж нема за що...
— Це нічого! — сказав Олексій.— Порахуємось. Годуватимеш? За харчі я взявся б.
— Та ти сам хто будеш? — спитала жінка.
— Я з Одеси,— відповів Олексій.
Він нашвидку придумав історію про те, як працював матросом на рибальському сейнері і як товариші залишили його, коли він захворів на тиф, тут, у лікарні. Скоро, кажуть, фронт відсунеться, і тоді рибалки повинні знову прийти в Херсон і забрати його з собою. А поки треба якось перебитися...
— Погодувати, звичайно, можна,— сказала жінка.— Що самі їстимемо, те й тобі дамо. Не осуди, якщо не жирно здасться.
— Що не жирно, не біда,— весело вимовив Олексій.— Головне — вдосталь! Як у нас кажуть: хай хліба шматок, аби каші чавунок!
— Ну, ходімо,— посміхнулася жінка. Олексій явно припав їй до душі...
Насамперед він взявся лагодити дах старенького сарая, в якому хазяйка тримала худу однорогу козу. Звідси, з горища, було зручно спостерігати за сусіднім подвір'ям. Олексій витяг з сарая купу сухих жердин, заготовлених ще хазяїном, і почав кріпити перекошені крокви. Якщо говорити чесно, то необхідності в цьому не було. Дах тримався ще досить міцно. Але зате ця робота не вимагала особливого вміння, що було немаловажно. Жінка принесла Олексієві пилку, іржавих цвяхів і пішла готувати щось поїсти.
З горища Олексій побачив дивовижну групу людей, що йшла по Маркасівському провулку. Вона складалася з трьох чоловік. Один з них, одягнутий в мішкуватий сюртук з відірваною полою, мав великі пишні вуса. То був не хто інший, як сам Воронько, його супутника, чоловіка богатирського на зріст і в плечах, теж ні з ким не можна було сплутати: Микита Боденко. А між ними, увібравши голову в плечі, плентався Владислав Солових. От цього впізнати було нелегко. На нього наділи шинелю і гостроверхий червоноармійський шолом, одне око зав'язали косинкою, з-під якої жалюгідно стирчав тонкий синюватий ніс. Солових вів чекістів у своє сховище...