Знахідка на все життя
- Автор: Огульчанский Алексей Яковлевич
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Знахідка на все життя». Краткое содержание книги:
Коли Тарас з Похмаєм проходили повз старі човни, вони побачили, як з-під обдертого баркаса, що дивовижно нагадував кістяк іхтіозавра, обережно виліз хлопчина. То був Сашко-Нептун. Так ось де він отаборився! Спочатку друзі вдали, що він їх анітрохи не цікавить. Але потім Кузько вирішив, що зручнішого місця для розмови їм не знайти:
— Морському богові привіт!
Тарас запропонував посидіти у холодочку біля човна.
Деякий час вони мовчки копирсали голими п’ятками пісок. Зовсім поруч галасували мартини, набридливо торохтів мотор мотофелюги. Напевне, суденце поспішало з рибою до причалу… Непомітно для Сашка Тарас штовхнув ліктем свого друга, мовляв, нахвалявся — так агітуй цього водяного бога, а то, дивись, візьме й піде геть.
— Ну і цікаву ж історію довелося мені прочитати! — почав нарешті Кузько.
Сашко навіть не повернув голови — слідкував за рухливими хвилями, що вилизували пісок.
— Розповідай, Похмаю, — з удаваною зацікавленістю відгукнувся Тарас, а Кузько тільки зиркнув на Сашка — той так само байдуже копирсав пісок п’ятками.
— Так от, читав я в історичному журналі, пошарпаному-пошарпаному, про загибель піратського вітрильника «Свята Марія», який пішов на дно десь біля деркулівських берегів…
— Що ти верзеш, Кузько? — стрепенувся Сашко і дав спокій піску.
Похмай навмисне не поспішав з відповіддю, хай, мовляв, новина трохи дошкулить водяного ідола.
— А «Святу Марію» так і не знайшли? — чи то запитав, а чи уточнив Тарас.
— У тому-то й справа, що ні вітрильника, ні його скарбів ніхто не бачив. Звичайно, у трюмах там було багато всякого добра. Пишуть історики, що були амфори з вином і чималий чорний глек з коштовностями якоїсь скитської царівни.
Похмай так переконливо вигадував, що не тільки Сашко, але й Тарас почав вірити.
— Я впевнений, — продовжував Кузьма, — вітрильник лежить на дні бухти Солодкого коріння, адже там скелястий берег, об який легко могло розбитися судно.
— Їй-право, Кузько, ти діло кажеш. Мені батько розповідав про ту бухту, — погодився водяний бог.
— От би знайти вітрильник, але для цього потрібен човен, — зауважив Сашко.
— Човен буде. А колгоспний сейнер підвезе до бухти, — докинув Похмай.
— Тоді слухайте. Ми, це значить ти, Тарас і я, створимо загін шукачів солодкого коріння. Нашому загонові у рибколгоспі дадуть човна і все потрібне для збирання солодцю.
— Будемо шукати вітрильник, а коріння між ділом… Тільки про «Святу Марію» нікому нічичирк. Це наша таємниця. Коли знайдемо й привеземо до школи амфори та чорний глек, отоді інша справа… Ясно? — Похмай брав у свої руки керівництво експедицією.
— Згода, — подав руку Сашко.
— Хай буде так! — простягнув і свою долоню Похмай, а зверху на дві руки лягла й рука Тараса.
— Тепер, шановні друзі, — урочисто проголосив Кузько, — давайте про діло. Напишемо заяву про наше бажання збирати солодець і віднесемо її нашій старості — Марійці. Вона зрадіє — ось побачите!
Тут же, на березі, друзі скріпили свою спільну заяву підписами на ребрі «іхтіозавра».
Біля школи хлопці зупинилися, тихо зайшли в коридор.
Похмай обережно відхилив двері шкільної Світлиці. Марійка сиділа за столом і щось старанно записувала у товстий альбом.
— Заходьте.
— Добрий день! Це, значить, ми!!! — з запалом і урочисто привітався Похмай і підійшов до столу.
— Що ви — бачу! Та це, повірте, не таке вже диво. Сідайте! — запросила хлопців староста.
Треба сказати, що Марійці не подобався рудий Кузько. Надто він став балакучий, та й любить стромляти свого пташиного носа не у свої справи…
— Марійко, ми — це все-таки диво! — гаряче запевнив Кузя.
— А саме? — вона з інтересом глянула на хлопчиків.
Друзі виструнчились.
— Ми — це значить загін шукачів солодкого коріння. Ось наша заява. — Кузик театрально вклонився і поклав на стіл папірець з коротким текстом, під яким красувалися три розмашисті підписи.
Марійка навіть не глянула на той папірець:
— Пізно.
— Що пізно?! Як це розуміти?
— Так, заява вже є, — пояснила Марійка.
— Хто подав? — враз спохмурнів Кузько.