Знахідка на все життя

Сашко замовк, прислухався до моря.

Після метушливого дня стомлені солкоршуки швидко заснули у наметі на м’якій морській траві-камці, що пахла сонцем і морем. Під наметом спав їхній вартовий — Рекс. Стихли мартини, лише десь на кручі кричав сич…

Опівночі над морем виросла грізна хмара. Зорі щезли. Подув поривчастий вітер. Застогнало море…

Мандрівники прокинулись від гуркоту і сліпучої блискавки. Земля здригалася від громовиці, а по намету лопотіла тропічна злива. Вітер шаленів, здавалося, він ось-ось зірве брезент і шпурне його у чорну прірву. Згодом у наметі захлюпала вода, зі скавучанням вдерся переляканий Рекс.

Солкоршукам довелося сісти навпочіпки. Притиснувшись один до одного, вони принишкли і з тривогою прислухалися до оглушливої канонади.

Прибувала холодна бурхлива вода. Мандрівники вже стояли, зігнувшись у три погибелі, підпирали головами брезентову стелю.

— Я ж говорив, що рівчак треба було копати, — дорікав Сашко.

— Чули. Але ж хто знав, що буде злива. Нічого, витримаємо, на крижині гірше було, — старався розважити друзів Кузько.

Та ось злива з гуркотом покотилась далі. Над бухтою знову замерехтіли зорі. Після дощу вони сяяли як перемиті. Мешканці бухти не спали до ранку.

Червнева ніч на півдні коротка. Ось почали гаснути зірки. Над степом задзвеніла пісня жайворонка. Птах славив новий день планети.

Солкоршуки повилазили з намету.

— Тепер і я чую, як море зітхає, — сказав Кузик.

— Воно вже сміється, — уточнив Сашко.

Кузьма промовчав, лише подумав: «Все-таки дивний якийсь Сашко-Нептун. Чує таке, чого ніхто не чує…»

Невпізнанною була цього ранку бухта. Пухка ковдра сивого туману вкривала її від берега до берега. Пізніше туман почав повзти на кручі. А коли сонечко зазирнуло у бухту, туман щез. Мов дзеркало, заблищала вода. Знявся радісний пташиний крик. Мартини залишали острівець, летіли в море за здобиччю.

Хлопчаки сіли проти сонця, поснідали.

Чергувати у таборі охоче погодився товстун зі своїм Рексом. Васька не дуже захопила розповідь Нептуна про чорний глек та «Святу Марію», йому кортіло швидше сісти за виготовлення складної деталі до фрегата.

Човна стягли на воду. Сашко прихопив свій акваланг, і всі троє рушили до острова. І раптом Кузько:

— Ой хлопці, зачекайте! — Він кинувся до намету, вихопив з рюкзака книжку, а коли повернувся, знову вмостився на своєму місці — за кермом. Човен відплив від берега. Кузько демонстративно тримав улюблену книжку «Відкриття затопленого світу». Вона навчила його мріяти: ватажок солкоршуків хотів бути трішки схожим на Генріха Шлімана, про якого багато знав. Славетний археолог теж зачитувався поемами сліпого Гомера, коли відкривав легендарну Трою.

Попереду забовванів острів. Сіра скеля здаля дивовижно нагадувала дідугана, який, обіпершись на ціпок, заглядав у воду.

Як зачаровані дивилися солкоршуки на кам’яного діда, що видивляв на дні бухти щось дивовижне. Незабаром і вони зазирнуть туди.