Слово після страти

За якийсь час унтершарфюрер з капо вернулися. Для мене було б краще не дивитися на те, що робиться довкола, і всю свою увагу зосередити на роботі, та сили було обмаль, а тут ще боліли покалічені пальці, і мимохіть доводилося стежити за жорстокими пригінчими. Коли вони одходили, я стишував темп роботи, розслаблював м’язи, а коли наближалися, працював у швидкому темпі. Так робили всі.

Капо з есесівцем зупинилися позад мене. Про щось розмовляючи, вони дивилися на високу гіллясту сосну, що росла поблизу. Вона чимось привернула увагу унтершарфюрера. «Мабуть, накаже спиляти»,— подумав я, але помилився. Кат узяв одного в’язня, привів до дерева, звелів йому вилізти на верхівку і кричати: «Я мавпа!» Він навіть дозволив своїй жертві скинути гольцшуги, щоб легше було дертися на дерево. Капо послужливо підсадив в’язня, а далі той поліз уже сам.

— Вище, вище! — командував унтершарфюрер ї, коли в’язень виліз на саму верхівку, наказав: — А тепер починай!

— Я — мавпа! Я — мавпа! — закричав переляканим голосом в’язень.

Есесівці й капо дружно зареготали, втішаючись із витівки свого начальника. Він сам реготав, аж за живота брався.

— Голосніше, голосніше, щоб усі чули! — покрикував унтершарфюрер.

— Я — мавпа! Я — мавпа! Я — мавпа!..— линуло з верхівки сосни на кілометр довкруж.

Есесівці реготали до сліз. Цієї розваги їм вистачило на якихось півгодини. І хоча сердега уже захриплим голосом, наче зіпсована пластинка, і далі повторював «я — мавпа», на нього більше не звертали уваги, Унтершарфюрер попрямував до в’язня, котрий, припинивши роботу, голосно розмовляв сам із собою — розуму відбіг, бідолаха. Таким есесівці приділяли особливу увагу. Перш ніж убити божевільного, вони досхочу розважалися. Божевілля в’язнів вважалося за наочний доказ неповноцінності нижчої раси. Якийсь час унтершарфюрер спостерігав за хворим, не чіпаючи його. Той бурмотів уривчасті, безглузді фрази і, тримаючись за лопату, пританцьовував.

— Іди сюди! — покликав есесівець.

У відповідь — ідіотський смішок.

— До мене! Шнель!

Божевільний, піднявши лопату над головою, кривляючись і змовницьки підморгуючи, пішов до начальника конвою.

— Кинь лопату! — наказав той, але в’язень залишив без уваги цей наказ і сунув на есесівця. Тому вже було не до жартів. Він вихопив із кобури пістолет, та капо випередив постріл: ударом лома він перебив нещасному руки. Той упав у болото й почав качатися, плачучи і сміючись одночасно.

— Дайте вірьовку! — розпорядився унтершарфюрер. Один з есесівців дістав із свого ранця довгу тонку мотузку. Божевільному зв’язали ноги й потягли до сосни, на якій усе ще сидів в’язень і вже не кричав, а хрипів: «Я—мавпа!»

Адольф перекинув один кінець мотузки через товсту гілку, після чого божевільного підтягли ногами вгору, а головою вниз. Потім капо розгойдав підвішеного, а сам відійшов убік. Тим часом начальник конвою забився з одним із есесівців на пляшку вина, що він трьома пострілами з відстані двадцять кроків прострелить череп в’язневі, який гойдався, наче маятник. Поцілити в рухому мішень було не так просто, тим більше, що божевільний звивався в корчах. Я давно вже помітив, що в есесівців завжди був підвищений інтерес до стрільби по рухомих цілях.

Унтершарфюрер відміряв двадцять кроків, став у картинну позу впівоберта до в’язня і почав цілитись, упиваючись своєю владою над беззахисною людиною. Негідник явно хизувався перед колегами. Про це свідчили і його поза, і жести, і вираз обличчя. Його ніщо не бентежило: ні можлива кара за вчинений злочин, ні муки сумління. Сам фюрер брав на себе відповідальність :іа злочини есесівських головорізів, він звільняв їх од такої «химери», як сумління. Що-що, а «Майн кампф» Гітлера і «Міф двадцятого віку» Альфреда Розенберга — ці дві біблії німецького фашизму есесівці знали назубок і не тільки знали, але й фанатично втілювали в життя іде ї своїхідолів.

Унтершарфюрер виграв парі: трьома пострілами він розчерепив в’язневі голову.

Я старався що було сили, та, видно, працював не досить інтенсивно, бо один із штрафників, які носили наповнені відра, мимохідь кинув мені: «Ворушись, якщо хочеш жити!» Легко сказати «ворушись», коли нестерпно болить кожна клітина твого тіла, коли тебе залишають останні сили. Я відчував себе смертником, який випадково затримався на краю могили. А тут іще, на лихо, унтершарфюрер і капо прямували в наш бік. Важке передчуття буквально паралізувало мене. Рясний піт заливає обличчя, стікає по тілу. Я вже чую голоси катів і боюся навіть глянути в їхній бік. Ось вони стали неподалік мене, закурили. Усім єством відчуваю, що їхні погляди зупинилися на мені. Увагу унтершарфюрера привернув номер, нашитий на моїй куртці.

— Поглянь, Адольфе,—звернувся він до капо,— у цього гефтлінга номер 131161. У нашій команді ще не було в’язнів з такими великими номерами.

— Це новенький. Я взяв його сьогодні з карантинного блока,— відповів Адольф.

— Кажеш, новенький, а бач, як працює. Метушиться, хоч толку ніякого з цієї метушні. А ще й росіянин.

— Зараз я його піджену...

— Стривай-но, я сам побалакаю з ним.

Потилицею відчуваю, як до мене підходить унтершарфюрер. Руки й ноги терпнуть від страху. Несамовито калатає серце. Мене затоплює хвиля безнадії й відчаю.