Слово після страти

Раз по раз лунають постріли: добивають тих, хто впав, у кого не вистачило сил пройти ці кількасот метрів до брами табору. Інших і стріляти не треба. Їх загризають здоровенні, спеціально натреновані вовкодави. Трупи залишаються на шосе. Їх підберуть в’язні останньої арбайтскоманди і принесуть у табір.

Здавалося, що над цією нескінченною колоною живих мерців шугають якісь апокаліптичні страховиська і тчуть свій невидимий саван смерті. Та, незважаючи на це, більшість живих мерців бреде далі. Їх веде ненависть і жадоба помсти, непереборне бажання дожити до того часу, коли народи світу розгромлять і поховають фашизм. Вони не здаються, вони борються, і кожний відвойований у катів день мученицького життя, сповнений злигоднів і страждань, вони розцінюють як свою велику перемогу.

Відчиняється брама пекла. В неї втягується нескінченна сіра стрічка.

— Айн, цвай, драй...— голосно рахує в’язнів угодований обер-капо з коротким, як постріл, ім’ям Фріц. На голови й плечі тих, хто не досить чітко карбує крок, або й просто для порядку раз у раз опускається його дубова палиця. Фріц — бандит і вбивця, яких світ не бачив. Важко полічити, скільком в’язням він укоротив віку, скількох замучив! Він знічев’я міг проломити череп першому-ліпшому в’язню тільки для того, щоб подивитися, «є в нього мозок чи немає». Фріц у великій пошані в есесівців. Вони називали його диспетчером гіммелькоманди, тобто небесної команди. Йому запопадливо допомагають капо з інших команд, а серед них і наш Адольф. Тут і там лунають розпачливі зойки, моторошні передсмертні крики. Вони тонуть у звуках бравурного маршу, який грає освенцімський оркестр. Звуки музики химерно вплітаються в клацання тисяч колодок.

До брами підходить остання команда. Ці йдуть не стрункими рядами, а квадратиками. В кожному квадраті п’ять гефтлінгів— чотири живі несуть за руки й ноги п’ятого мертвого. Такі квадрати зручніше рахувати.

Мене обсіли розпачливі думки. Загавившись, спотикаюся і порушую стрункість ряду, в якому йду. Вмить на голову опускається палиця. Перед очима попливли жовті кола. З жахом відчуваю, що зараз упаду, упаду, щоб уже ніколи не встати. Теплий липкий струмочок стікає по моєму обличчю. Товариші із шеренги підхопили мене і потягли. «Покиньте,— прошу їх,— я хочу вмерти».

— Що, гайка послабшала? Не будь черв’яком, терші! — суворо сказав один із тих, що підтримували мене.

В Освенцімі, як і в кожному фашистському таборі смерті, Існував закон, який коротко можна сформулювати словами: «Бійся подумки». Його неухильно дотримувалися всі в’язні. Зараз я порушив цей закон, показавши при всіх свою легкодухість. Мало того, я порушив дисципліну і тим самим поставив під удар не тільки себе, а й усю шеренгу. Часто-густо порушників дисципліни карали самі в’язні, щоб відвести удар катів від. себе.

— Тримайся, малий, тримайся. Ну, чого розкис? Смерті злякався? — лагідно повчає в’язень, що дав мені в обід хліба.— Либонь, співав у школі «Орлятко», то будь же бійцем, а не ганчіркою.

В його голосі бриніла батьківська ніжність, душевність. Ці слова вирвали мене із стану відчаю й апатії, надали сил. Я з вдячністю звів на нього погляд і побачив літню людину з глибоко запалими карими очима, з суворим, наче з каменю висіченим обличчям, на якому застиг вираз рішучості й нескореності. В’язень усміхнувся, і враз його обличчя зробилося лагідним, турботливим.

— Поки живий— тримайся! Опустиш руки, впадеш у відчай — загинеш,—сказав він рівним, трохи захриплим голосом. Карі очі полтавця світилися розумом. Видно, це була людина незвичайної душевної сили і великої мужності. Він чимось нагадував Максима Киреєва, можливо, отією спокійною впевненістю, почуттям людської гідності за будь-яких обставин.— Візьми себе в руки і старайся йти в ногу, бо он наближається Адольф,— попередив він мене.

Як багато важить слово підтримки, сказане в скрутну хвилину! Цей в’язень подав мені приклад стійкості й мужності. Я остаточно опанував себе, мій крок став твердіший, хода впевненішою. Недремне око капо Адольфа на мить зупинилося на мені, але, не помітивши нічого підозрілого, ковзнуло далі.

З крематорію, як і раніше, валив густий чорний дим, зловісними протуберанцями вихоплювалися з труби рвані язики полум’я, кидаючи багряні полиски на дротяну загорожу, сторожові вишки і дахи блоків. Біля центральної брами табору оркестр грав бадьорі марші...