Слово після страти

Німецьким політв’язням дозволялося раз на місяць посилати рідним листівку такого змісту: «Живий, здоровий, почуваю себе добре, нічого мені не бракує». Тих, хто намагався писати інше, суворо карали. Якщо політичний в’язень помирав або його знищували, адміністрація табору сповіщала рідних: «Помер від тривалої важкої хвороби — раку, і медицина, на жаль, виявилася безсила». Далі висловлювалося співчуття сім’ї і повідомлялося, що рідні можуть одержати урну з прахом покійного, якщо внесуть до банку десять марок — плату за урну, кремацію та доставку праху. В урну насипали попелу із загальної купи. Чого-чого, а попелу в Освенцімі вистачало...

Після того як Пауль виголосив перед нами свою промову, а Вацек переклав і прокоментував її, Бандитові здалося, що ми без ентузіазму поставилися до його персони. Він заходився тут-таки вчити нас поштивості. Врізавшись у стрій в’язнів, Бандит, наче довбнями, гамселив своїми пудовими кулаками усіх підряд. У цей час Плюгавий шулікою наскакував збоку, дубасив нас гумовою палицею [36]по чому попало, ще й наказував своїм писклявим голосом: «Вирівнюй ряди!» Де вже тут було думати про ряди. З десяток в’язнів з розбитими до крові обличчями лежали на землі і глухо стогнали, інші вужами звивалися, намагаючись уникнути Бандитових довбешок.

Та ось заревіла сирена — вечірній аппель. З блока висипало дві тисячі в’язнів. Вони миттю вишикувалися, утворивши двадцять квадратів по сто чоловік у кожному: десять у глибину і десять у ширину. Двадцята сотня була неповна. Померлі «природною смертю» залишалися лежати в туалетній кімнаті.

Озирнувшись, я побачив такі самі квадрати біля всіх блоків. Аж моторошно стало: територія табору була заповнена живими смугастими квадратами! Боже праведний! Скільки ж тут в’язнів! Суцільне людське море! Тисячі людських життів згасає в освенцімському пеклі! Це так приголомшило мене, що я навіть забув про плани самогубства.

Після аппеля нас завели в блок. Почався розподіл по ліжках. Ніяких ліжок, певна річ, не було. Замість них — чотириповерхові дерев’яні нари, так звані вагонки, на яких впритул один до одного лежали паперові матраци, наповнені зіпрілою солом’яною потертю або стружками. Кожен матрац розрахований на чотирьох в’язнів, а щоб вони могли вміститися на ньому, вдавалися до хитромудрого способу: спали «валетом попарно». Двоє лягали на бік, притиснувшись один до одного і трохи підкорчивши ноги. Третій І четвертий вкладалися головами в протилежний бік, а ноги клали на першу пару. Такий спосіб розміщення чотирьох в’язнів на одному матраці дотепні французи назвали «спати сардинами». Завдяки цьому в порівняно невеликому приміщенні можна було розмістити сотні людей. То дарма, що вночі вони не відпочивали, а мучились. Головне — розмістити всіх. Серед ночі один із помічників штубового давав команду «підйом!», потім другу — «змінити позу!». Усі переверталися на другий бік.

Дерев’яні колодки (гольцшуги), загорнуті у роби, клали під голови. Вигідно і зручно. По-перше, менше шансів втратити взуття і робу (за це нещадно вбивали), по-друге — швидше одягнешся після підйому, а по-третє — усе-таки хоч щось та є під головою.

Голі в’язні являли собою страхітливе видовище. Це були висохлі напівскелети. Грудна клітка кожного нагадувала пральну дошку — так випиналися ребра. Потворно стирчали ключиці й лопатки, видно було кожен хребець на спині, кожну кісточку. У багатьох на тілі гноїлися рани і виразки, багато хто температурив. Воістину, про абсолютну більшість в’язнів можна було сказати: тонкі, дзвінкі й прозорі.

Блок ділився на дві штуби (відділення), у кожній по тисячі чоловік. Штуба — зал для спання і кілька кімнаток, у яких жили привілейовані в’язні — капо, штубові, писарі. А блоковий староста мав окрему, розкішно вмебльовану кімнату.

Неважко уявити, як тісно було в блоках. Випари немитих тіл і гнійних ран робили повітря нестерпно смердючим. Ніхто не дотримувався жодних правил елементарної гігієни, та їх і не можна було дотримуватися, хоч би й хотіли. Тим часом на стінах серед інших гасел олійними фарбами було написано: «Чистота — запорука здоров’я».

Крім усього, страшенно дошкуляли блохи. Вони цілими сонмищами стрибали по підлозі, по нарах і люто кусали нас. Ніякі дезинфекції і дезинсекції не допомагали. Табірне начальство давно вже махнуло на них рукою, вважаючи боротьбу з блохами безнадійною справою. Інша річ — воші. З ними боролися, бо вони розносили тиф. Власне, боролися не стільки з тією нужею, скільки з в’язнями, в яких під час льойзеконтролю знаходили паразитів. Біля входу до блока красувалося гасло: «Одна воша — твоя смерть!» Його слід було розуміти буквально: завошивілого в’язня без зайвих турбацій відправляли в крематорій...