Слово після страти
- Автор: Бойко Вадим Яковлевич
- Серия: После казни #1
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Слово після страти». Краткое содержание книги:
Я стояв ні живий ні мертвий. Усе тіло здавалося суцільною раною, яка кровоточила і нестерпно боліла. Від голоду паморочилася голова. З жахом чекав тієї хвилини, коли прийде Адольф і забере мене в штрафну команду. Тоді сьогоднішній день буде останнім у моєму житті. А тут ще й ноги понабрякали так, що дерев’яні колодки стали тісними й боляче врізалися в розпухлі ступні.
Я боявся, що не дійду до місця роботи. Хворобливо запрацював мозок, шукаючи порятунку. А в глибині душі жевріла надія: може, якось обійдеться і мене сьогодні не візьмуть... Та де там. До нашого блока вже біг опецькуватий Адольф і ще здалеку закричав:
— Пауль, дванадцять гефтлінгів!
Плюгавий Вацек почав відбирати потрібну кількість в’язнів. У число приречених потрапив і я. Адольф погнав нас, наче худобу, на центральний аппельплац, де вже стояли вишиковані арбайтскоманди. Побачивши, що я насилу переставляю ноги, він заходився підбадьорювати мене гумовою палицею. При цьому ще й давав своєрідний інструктаж:
— Тільки не здумай упасти — шкуру спущу! До брами не маєш права падати, а вийде команда за браму — будь ласка, падай скільки завгодно.
Річ у тому, що кожна арбайтскоманда мала виходити на роботу в тому кількісному складі, який заздалегідь був визначений адміністрацією табору. Кількість працюючих в арбайтскомандах була постійна. Якщо хтось із в’язнів падав од виснаження ще до того, як команда виходила за браму, її повертали назад, поповнювали і знову вели. Того, хто впав, добивали, а труп відносили в тотенблок. Та це призводило до затримок, за які рапортфюрер суворо питав із капо. Ось чому капо старалися, щоб до виходу за браму ніхто з в’язнів «не підвів». Головне, щоб пройшов браму, а там можеш собі падати, скільки хочеш. Тебе доб’ють, труп понесуть на місце роботи, а ввечері принесуть у табір. Конвою байдуже, за кого звітувати: за живих чи мертвих, йому — аби цифра зійшлася. А як я вже казав, облікові живих і мертвих в’язнів у гітлерівських тюрмах і концтаборах надавали величезного значення.
За годину ми були на місці роботи. Я стояв у тій самій канаві, наповненій болотною тванню. Працював з останніх сил, а їх ставало дедалі менше. Мене били, та я не відчував болю, не стогнав, не плакав. Наче був під наркозом. І досі не можу збагнути, як я витримав стільки побоїв! Мовчки кусав губи і ковтав пекучі сльози. Поза всяким сумнівом, я не дотягнув би до вечора і за всіма законами Освенціму мав загинути. Та сталося інакше. Всупереч усьому я дожив до обіду. В обід випив чверть літра баланди й, остаточно розбитий, ліг на землю. Незчувся, як задрімав. Наснилися дитячі роки, рідне село Селезнівка, де я народився.
...Мені п’ять років. Зимовий ранок. Бабусина хата переснована напівтемрявою. У печі гоготить полум’я, стогне і завиває в комині. Здається, от-от спалахнуть і розтопляться на шибках крижані мережки. По долівці дибає червонясте телятко. Воно тільки вночі знайшлося, і його принесли на рядні в хату. Дрібно тремтить, біднятко,— у хаті ще холодно. Я зачаровано дивлюся то на нього, то на бабусю. Біля її очей і рота численними зморшками промениться ласкава усмішка.
— Я влітку пастиму його,— кажу бабусі.
— Авжеж, пастимеш, внучку,— відповідає вона і ніжно гладить мою голівку.
...Погожий вересневий ранок. Я гордо крокую вулицею села. За плечима в мене справжній ранець із книжками й зошитами, в руках великий букет квітів. Я йду до школи. А на душі і лячно, і радісно. Ось ми з мамою підходимо до вчительки. Я чомусь дуже соромлюся і весь паленію, коли вона звертається до мене.
У класі повно квітів — на вікнах, на столі учительки, на шафі, на партах. Клас схожий на барвисту клумбу квітів, з якої виглядають дитячі голівки. «Діти,— звертається до нас учителька,— я вас учитиму. Звати мене Валентина Петрівна...» Я підводжу очі. Тільки тепер помічаю, що волосся у вчительки світле, хвилясте. А голос ласкавий, співучий... От тільки ніяк не збагну чим, але вона схожа па мою матір, також учительку.
Чарівний сон сполохав вигук кало:
— Антретен! [42] Залунали ненависні удари об рейку, й одразу зникло чаклунство, зникли милі серцю картини дитинства.
Тут — Освенцім, ферніхтунгслагер...
Хочеться вовком вити...
Вирішив не вставати. Хай убивають на місці. Краще померти, ніж отак мучитись. Та, видно, мені не судилося померти й цього разу. Коли вже мала пролунати команда «приступити до роботи», на мотоциклі примчав есесівський офіцер і щось сказав начальникові нашого конвою. Не встиг офіцер від’їхати, як нас поквапливо вишикували, перерахували і повели до табору. Чого, звісно, ніхто не знав, та нас це й не цікавило. Раділи, що сьогодні так несподівано закінчилася ця страхітлива каторга. Адже кожен день, та що там день — година життя, відвойована у катів, розглядалися в’язнями як велика перемога.
На дорогу, що вела до табору, витягувалися освенцімські арбайтскоманди. Знесилені, охлялі в’язні човгали, майже не одриваючи ніг од землі, наче на лижах. Коли дивитися здалеку, то здається, пилюка повзе разом із колонами. Люди бредуть у ній, наче в тумані.
Ось довжелезна сіра стрічка виповзла на Освенцімське шосе. Ідуть гефтлінги Освенціму — раби фашизму, смертники. Чого й куди вони йдуть? Адже попереду їх чекають страждання й неминуча загибель! А вони йдуть. Тих, хто падає, пристрілюють есесівці або ж загризають видресирувані вовкодави. А решта з відчайдушною рішучістю бреде далі. Вони несуть у собі, як естафету, гнів полеглих товаришів. їх веде якась незнана сила, могутніша за інстинкт самозбереження, за жадобу життя. Ця сила— ненависть до своїх мучителів. Нараз гримнув оркестр. Табір зустрічав своїх рабів музикою. Сто музикантів-віртуозів, здавалося, в якомусь п’яному чаду виливали свої наболілі душі в звуках музики. Під ці звуки довжелезна смугаста тисячоніжка втягувалася нескінченним потоком у табір.
Ми підходимо до брами пекла. «Мютцен ап!» — лунає команда обер-капо Фріца. Одним рухом зриваємо з голів шапки. Значить, поблизу якесь велике начальство. І дійсно, ліворуч в оточенні свити стоїть сам господар табору — лагерфюрер Рудольф Гесс, розжирілий кабанюра в генеральському мундирі.
Лагерфюрера я бачу вперше, хоч чув про нього багато. Зовні він дуже схожий на коменданта Мисловіцького табору фон Боденшатца. Та, як то кажуть, далеко куцому до зайця. Проти Гесса «батечко» Боденшатц виглядав дитиною. Що то арійська порода! Важив Гесс щонайменше двісті кілограмів. Мені зроду не доводилося бачити таку почвару. Особливо вражало велетенське барилоподібне черево. Потворними ворочками висіло потрійне підборіддя. У вузеньких, глибоких щілинах неспокійно метушилися два пуголовки — маленькі очиці сталевого кольору. Його неправдоподібно кругла пика і товстелезна шия лисніли від жиру. На голові вогнем горіла яскраво-червона чуприна.
Мабуть, ніхто в світі не мав стільки прізвиськ, скільки мав їх Рудольф Гесс. Як тільки не називали його в’язні: свиноматкою, кабанюрою, бегемотом, пітоном, цистерною, бочкою, цепеліном, паровозом, лантухом із салом... А в’язні німці казали просто: гроссшвайне. Інші прізвиська характеризували його внутрішнє єство: обервішатель, генерал смерті, директор моргу, трупожер. Це був неперевершений катюга. Він ревно виконував обов’язки, покладені на нього самим рейхсфюрером Гіммлером, обов’язки обер-ката.
Широко розставивши свої слоноподібні ноги і грайливо ляскаючи по лискучій халяві гарапником, лагерфюрер стежив за рухом арбайтскоманд і їх шикуванням на аппельплаці. Біля нього із роззявленими чорними пащеками сиділи дві вівчарки завбільшки з бузівків. Гесс обводить гарапником півколо в повітрі, потім щось каже своїм офіцерам і сміється. Ті догідливо кивають йому головами й собі регочуть. Либонь, впивається катюга владою над тисячами покірних, фізично розчавлених рабів.
Лагерфюрера тішать звуки бравурної музики, яку за його наказом грає зараз табірний оркестр. Що ж, сатанинській винахідливості і витонченому садизмові Гесса міг би позаздрити сам Вельзевул. Весело апостолові смерті. Весело і його підручним, дрібнішим катам. Тут їх, як маку. В Освенцімі функціонери фашистської партії, наче дбайливі садівники, викохували садистів і вбивць.
42
Шикуйся!