Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст.

Я відвела погляд від тої руки, пробігла очима по напівтемних сходах, на яких ми зупинилися: запилені поручні, звалені мішки з цементом, просто крізь бруд прокладений кабель, заґратовані лампи на стінах, що, мов мишоловки, тримали в собі як здобич по одній згорілій або цілій електролампочці: пофарбовані в сіре залізні двері — а тоді мій погляд випадково зустрівся з поглядом детектива.

Він, певно, не хотів більше хапати мене за руку, та все ж мав намір завадити мені втекти, — тож просунувся одним-єдиним беззвучним рухом поперед мене. Я закинула голову назад, оскільки стояла на дві сходинки нижче, спиною до залізних дверей, — і досить-таки мужньо глянула детективу в очі, незворушно спрямовані на мене. Хоч я й докладала зусиль до того, щоб вистояти перед ним і не подати виду, та все ж ледве витримувала цей довгий погляд із далеких зіниць, пристосованих до поганого освітлення. Щось м’яке і тепле було в ньому.

«Гадаєте, це мені до вподоби? Я був на військовій службі, офіцер-інструктор, вісім років, грубі гроші, пристойні люди, але потім… Ходімо, ми мусимо…» Рука детектива знову наблизилася до моєї, торкнулася її кінчиками пальців — коротко і так чітко, як пташка, що підхоплює щось своїм дзьобиком, пролітаючи мимо. Детектив лагідно відсунув мене плечем убік. «По-іншому не вийде», — сказав він уже радше до залізних дверей, біля яких запорався з товстою в’язкою брязкучих ключів. Відчиняв їх так незграбно — удавано чи насправді, — мов уперше потрапив у таку ситуацію.

Та ось важкі двері ледве піддалися. Крізь арку, що утворювала його рука, одночасно притримуючи двері й не даючи їм змоги розчинитися навстіж, детектив спрямував мене у вузький, темний коридор з іще двома дверима ліворуч.