Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст.

Я не чинила спротиву людям, які все виштовхували мене, аж доки не опинилася десь між товарів домашнього вжитку, що користувалися меншим попитом і зрештою, вперлася в контейнер, повний жовтих свічок для новорічної ялинки, по дванадцять у кожній упаковці. Чомусь мені сподобалися ці свічки; вони були коротенькі, товстенькі, мали довершену циліндричну форму і матовий жовтий колір, що нагадував мені тягучий штучний мед, яким я любила поласувати колись давно, у дитинстві. Крихти кристалізованого цукру в ньому нагадували солодкий пісок, цукор-пісок, і коли я ложка за ложкою з'їдала цілу склянку й нарешті вдавалося розтерти язиком об піднебіння всі ці кристалики, мені боліли молочні зуби й липка слина витікала з кутиків рота.

Заглиблена в думки — але, власне кажучи, ненавмисне — я засунула одразу два пакуночки цих свічок під пальто. І навіть трохи злякалася, коли відчула крізь светр на ребрах картонні упаковки, які притискала правою рукою до тіла. У мене не було наміру щось красти, я достеменно знала, що двічі за останній час уже попадалася, тож такі витівки слід було наразі припиняти; але моя права рука, яка судомно тримала ті свічки, наче вовк тримає в зубах ягня, і короткий погляд на довколишню метушню переконали мене, що я в жодному разі вже не можу відмінити крадіжку, а маю спробувати якомога швидше вибратися звідси.

Я відвернулася від контейнера, витягла голову, шукаючи найкоротший шлях до втечі, й у ту ж мить відчула, як чийсь великий палець уперся мені в шию між коміром пальта й краєм шапки. Я злякано повела плечима вгору, й рука, яка легко, мов тінь, опустилася на мою потилицю, відірвалася від мене, але вже за долю секунди, тільки-но я перевела подих і зібралася повірити у випадковість чи принаймні помилковість цього доторку, та рука міцно схопила мене вище ліктя й потягнула назад.

Я озирнулася й побачила простоволосого чоловіка в коричневому піджаку — і в ту ж мить зрозуміла, що бачу його не вперше. Ще коли я заходила до магазину, він привернув мою увагу. Це був один із небагатьох чоловіків посеред усіх цих жінок та дітей, та ще й стояв у них на шляху, немов заблукав, не проявляючи жодного інтересу бодай до чогось на столах. Одягнутий чомусь цілком по-літньому — ні тобі рукавичок, ні шапки чи шарфа, навіть без пальта, куртки або теплого светра, лише в тонкій нейлоновій сорочці, в жахливому оливково-брунатому костюмі та іржаво-червоних сухесеньких туфлях. Біс із ним, сказала я собі, може, він мешкає одразу за рогом, або в них є тут гардероб; та й усередині доволі тепло. Але люди штовхали мене вперед, усе далі від того чоловіка, аж до жовтих свічок, яким конче треба було нагадати мені про дитинство, так що я не втрималася — і тепер ось він.