Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82

— Розумію. Ну, а якщо, “стираючи” цю інформацію, одночасно записувати її в пам’ять машини?

— “Стирати” і “стирати й записувати” — це два різних методи, причому останній майже зовсім не гарантує збереження людського життя.

— ?…

— Застосувавши другий метод, ми ризикуємо стерти людське “я”, особистість, що для обох космонавтів рівнозначно смертному вироку.

“Повторюю втретє! — тужливо подумав Наумов. — А чи востаннє? Кожному слід доводити… і собі в тому числі…”

— Зимін казав, що й звичайне “стирання” може дати негативні наслідки.

Наумов зціпив зуби так, що вони занили.

— Може… І все-таки ризик зменшується.

— Ризик однаково лишається. — Молчанов застережливо підніс руку. — Зачекай, не поспішай доводити протилежне, прибережи докази і красномовність для ВКР.

Наумов недовірливо подивився в очі начальника відділу.

— Настільки серйозно?

Молчанов почухав носа, ствердно кивнув.

— Розумієш, Валю, після того несподіваного відкриття цивілізації на Юпітері над ним уже загинули двоє дослідників.

Наумов зблід.

— Так що проблема трохи ширша й серйозніша, ніж ти собі уявляєш. Відкриття збурило всю систему станцій навколо Юпітера, вчені марять контактом… Подальше вивчення планети спричинить нові жертви… і, можливо, та інформація, якою володіють Пановський і Ізотов, врятує не одне життя. Я розумію, — Молчанов підвівся і повільно пройшовся по кабінету, зупинився біля вікна. — Етико-моральний бік будь-якої дії ні для кого з нас не є абстрактним поняттям, однак він “не повинен ставати й самоціллю.

— Але я відповідаю за їхнє життя. — Наумов теж підвівся і підійшов до вікна. — Я лікар і зобов’язаний думати про своїх пацієнтів.

— А я зобов’язаний думати про живих, — тихо сказав Молчанов.

Вони кілька хвилин дивилися на масиви лісів, на хмари останнього місяця літа, які неквапно пливли у височині. В душі Наумова накопичувалися порожнеча, й холод, і дивне відчуття провини. За що? Перед ким? Нібито й рішення свого він не змінював, і аргументи не всі вичерпано… А от чи певен у своєму рішенні? Ні, не певен, інакше звідки б узялися ці біль і туга?.. І водночас… Як це виходить у Зиміна: життя одних за рахунок життя інших?! Молчанов, з усього видно, теж стоїть на його позиції… Але ж не егоїзм рухає ним, не холодний розрахунок, — найкращі наміри… Якою ж ціною іноді доводиться розплачуватися за очевидне, найпростіше і найправильніше на перший погляд рішення! Хто ж здатен вирішити, що цінніше: людське життя чи знання, які здобуто ціною смерті?! Ні, не так, страшніше: вбити, щоб урятувати!..

Наумов змокрів від зусиль вилізти з тієї трясовини міркувань, в яку він потрапив, намагаючись виправдати зразу обох: себе й опонента. Витер спітніле обличчя долонею.

— А ти як думав? — скоса глянув на нього Молчанов, наче бачив, що діється в душі товариша. — Часом прийняти рішення важче, ніж пожертвувати собою, можеш мені повірити.

Наумов раптом знову, вже вкотре, згадав Лідію Ізотову. Вона вірила в нього. І ті, інші, що приходили потім, друзі й рідні вчених, теж вірили в нього. В кого вірить він сам? У себе?

— На кого мені вийти у ВКР?

Молчанов повернувся за свій стіл і торкнув сенсор.

— На Бангліна, певне. На кого ж іще? Тільки не гарячкуй, на твоєму обличчі написано все, що ти думаєш. Таких, як Зимін, багато, і у ВКР вони теж є. Він тут наказав стільки, що я майже погодився з ним, але май на увазі-багато в чому він усе ж таки має слушність. І ризиковані польоти до Юпітера — це ого-го який аргумент! Ти не був над Юпітером? Жодного разу? Я так і думав.

— А ти не зустрічався з родичами моїх пацієнтів… — заперечив Наумов. — У тебе не було такого, щоб від твого рішення залежало життя найдорожчої тобі людини?

Молчанов застиг, потім повільно розігнувся, спираючись кулаками на панель пульта, і, мабуть, на мить втратив самоконтроль — обличчя в нього стало нещасним і старим.

Наумов пожалкував, що сказав це, пробурмотів слова прощання і попрямував до дверей.

Юпітер кипів і ставав щораз більший. Ось він заповнив собою бокові екрани, потім кормові, в рубці забринів рівний глухий шум — фон радіоперешкод. Усі предмети забарвилися в чистий жовтий колір — настільки інтенсивним було світіння верхньої розрідженої атмосфери планети.

Бам-м!

Модуль здригнувся, і під ним загуло й загуркотіло хвилями, і на носовому екрані випнувся з сяйливої клочкуватої безодні дивний золотий горб, розгорнувся мереживним зонтом і повільно поповз угору, розсипаючись білими волокнами завтовшки в половину “нормальної” планети. Одне з волокон наздогнало модуль, зображення вкрилося чорною сіткою тріщин.

— Падаю! — пролунав слабкий, спотворений радіоперешкодами голос. — Не можу… Прощайте!

Екран згас.

Наумов заплющив очі.

— Це їхня остання передача, — долинув неначе з-під землі голос Старченка. — Загинули всі троє: Сабіров, Вульф і Гурський. Показувати далі?

Наумов похитав головою.

— Не треба, на сьогодні досить. Якщо в тебе немає справ, ти вільний. Лиши записи, я передивлюся їх пізніше.

Старченко вимкнув проектор, довго комусь телефонував, домовляючись про зустріч, нарешті пішов. Наумов подивився на годинник: була восьма вечора. “Десята ранку за середньосонячним, — порахував він подумки. — Де в них консультативний відділ? Здається, в Ленінграді, а там теж ранок”.

Він з’єднався з центральною комутаційною станцією і з її допомогою — з консультативним відділом ВКР. Довідався про адресу і телекс Бангліна й відразу хотів подзвонити йому. Проте ще з півгодини сидів у кабінеті, де поступово сутеніло, і крізь прозору стіну дивився на далекий чорний конус піка Прево, неначе вкарбований у вишневий тьмяніючий захід.

Над далеким Юпітером, у марних намаганнях осягнути його суть, таємниці буття і мовчазну зневагу до роду людського, до спроб налагодження контакту із знайденими братами по сонцю, й далі гинули люди, першокласні дослідники і сильні натури, і не було цьому альтернативи, як нема її на передньому краї, а була тільки одна можливість вибору — вперед! Крізь біль власних помилок, крізь пекло тяжких сумнівів у власній правоті, крізь сліпу віру в досконалість розуму і крізь власну недосконалість! Вперед! Бо шлях назад — то шлях у минуле, а минулому немає вороття, так-бо вже створена ця штука — час! Хіба що в пам’яті людській осідає гіркота колишніх поразок, але й вона безсила перед законом: прогрес не обернути! Обернути можна тільки совість-зворотний зв’язок людини і природи, і тільки вона здатна оцінити поразку, яка робить людину людянішою…

Юпітер — лише мільйонна частка проблем, що хвилюють людство. Яку ж ціну сплачує воно за прогрес у цілому, коли одна-єдина проблема потребує загибелі багатьох?! І як зробити так, щоб не платити людським життям задля розв’язання будь-яких, навіть найвеличніших завдань? Чи немає іншої міри речей?..

На пульті слабо писнув сигнал виклику. Наумов повернув голову, зачекав. Сигнал повторився. Він увімкнув відеом. Це була дружина.

— Я тебе заждалася, Валю, — докірливо промовила вона. — Вже дев’ята!

— Вибач, Енн, — пробурмотів Наумов. — Я скоро прийду, тільки закінчу одну не дуже приємну розмову.

— У тебе поганий вигляд. Що сталося?

— Нічого. Напевне, ефект освітлення. В нас тут сутінки.

— Ні, сталося, я ж бачу. Це через твоїх нових пацієнтів — Пановкіна та Ізотова?

— Пановського, — поправив він машинально. — Розумієш, Енн… Їх слід терміново оперувати, а я… я боюся.

Вона уважно подивилася йому в очі й сказала рішуче:

— Приїзди скоріше, чуєш? Наумов ствердно кивнув.

Він сидів довго, втупивши погляд у куток, потім отямився і без дальших вагань викликав постійну комісію моралі та етики Вищої Координаційної Ради.

Руслан Банглін був дуже й дуже старий, десь під сто сорок — сто п’ятдесят років. Шкіра на його обличчі нагадувала макет гірської складчастості, з якої озерами виглядали холодні, прозорі, уважні очі. Волосся на довгій, огірком, голові майже не було, шию приховував глухий комір. Він не здивувався, побачивши перед собою завідуючого Симуширським медцентром.