Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82

— Діждешся… Щоб так швидко? Хоч це і їхній обов’язок. Тут не те. Хіба не бачиш? — заговорив, щоб не виказувати свого здивування, Головчак. — Певно, ремонт робився місяців два тому. Стара збиралася довго жити. Ще й фарба на підлозі не вичовгалась.

Скрізь було чисто, справно працювала електромережа, не капало з кранів. Хоч одразу вселяйся й живи. Хіба що вікна пофарбувати та стіни у ванній.

Головчак і не помітив, коли дружина встигла надіти фартушок і запнутися білою косинкою. І одразу ніби помолодшала, стала схожою на дівчинку-підлітка. Стояла в дверях освітленої ванної, позад неї з обох кранів била тугими струменями вода, — усміхалась, і обличчя вже не розтікалось безбарвними хвилями. Майже така, як була колись…

— Павле, глянь, — діловим тоном озвалася Валентина, показуючи через коридор у жилу кімнату, — все винесли, а картину забули.

— Я бачив, — кивнув Павло, — мазня базарна. Те саме, що й лебеді на клейонці. Кому вона потрібна? Викинемо. В який колір ванну фарбуватимемо?

— У світло-голубий, мабуть, еге?

Над головою Головчака по-старечому кашлянув дзвоник.

— О, не встигли поселитись, а вже гості, — всміхнувся Павло і відчинив двері.

— Можна до вас? — На порозі стояла літня повна жінка у ситцевому халаті й домашніх капцях. Уста її всміхались, а очі дивилися насторожено-вивчаюче. — Сусідка я, Ганна Василівна.

— Заходьте, заходьте, прошу, — ширше розчинив двері Павло і відступив убік. — Через поріг, кажуть, не вітаються.

— А так, так, — радо погодилася жінка, і Головчак помітив, що настороженості в її очах поменшало.

Він обережно потис руку Ганни Василівни і назвав себе.

— Валю! — гукнув вимогливо-весело. — А йди-но сюди! Сусідка ось наша, Ганна Василівна.

— Ой, та в нас же тут… — вискочила з ванної Валентина і ніяково розвела руками.

— Нічого, нічого! — підбадьорила їх сусідка. — Молоді — обживетеся.

— Аби злагода була, — з натяком мовив Головчак.

— Квартира добра, — сказала Ганна Василівна. — Дуже добра. Тепла. Суха. Простора. Небіжчиця в порядку хату тримала. Душевна людина була Марія Григорівна.

Головчак зітхнув, а Валентина, опустивши очі долу, похитала сумно головою.

Павло витримав пильний погляд сусідки, а вона, ніби цим було прокладено легенький місток довір’я, мовила далі:

— Справа у мене до вас є.

“Починається…” — з досадою подумав Головчак і приготувався слухати.

— Ви оцю картину бачили? — Жінка пройшла вперед і стала на порозі кімнати.

— Бачили, бачили, — ожила Валька, — якщо хочете, ми…

Павло стис їй лікоть і не дав закінчити: не лізь поперед батька в пекло.

— Наївно, але щиро, — сказав він. — Хоч я в малярстві нічого й не розумію, ми люди прості. Але й картину, видно, простий чоловік малював, — несподівано закінчив Головчак.

Всі троє мовчки дивилися на картину. Головчак ще й думав: “Для чого їй та картина? Забула забрати? То нехай бере. Але не одразу оддам. І мені вона дорога як пам’ять про того, хто тут жив. А то наче на тобі, небоже, що мені негоже”.

Картина була намальована на фанері і висіла нахилена, — так колись у селах портрети вішали, — майже під самою стелею. Невідомий самодіяльний художник зобразив тиху й прозору ніч у серпанку просвіченого місячним сяйвом туману. В тумані купаються якісь кучеряві дерева над річкою чи каналом, а по воді пливе човен з двома чоловічими постатями на борту.

— Нормальна картина, — ще раз сказав Головчак.

— З тою картиною ціла історія, — наче в задумі похитала головою сусідка. — Малював її Володя, син Марії Григорівни. Ні, почну ще з давнішого. Володя, син’ хазяйчин, як я казала, був маляром. Паркани фарбував, підлоги, дахи. Ну, хлопець він був не дурний. Маляр маляром, а книжки читав, з людьми розумними стрічався, і вони ним не гребували. Казав один професор… — Ганна Василівна пильно глянула на Головчаків, — професор казав, що далеко пішов би Володя. Він дошукався до секрету, як фарби з рослин виготовляти. Такі, що ними й художники малювати можуть. Та от і картина ними мальована.

— Тепер я розумію… — кашлянув у кулак Головчак.

— Це ще не все, — немов пропустила його слова повз вуха Ганна Василівна. — Десь на старому горищі знайшов Володя з десяток отаких шматків фанери, як оцей, що на ньому картина намальована. Воно наче й не фанера, а так ніби аркуші паперу, тільки дерев’яні, Пропали у війну. Оце один лишився. Дерево це Володі якимсь дивним видалося, і він пішов до знайомого професора ботаніки. І що ж ви думаєте? І професор, і інші вчені потім сказали, що це дерево невідоме, не знає такого дерева наука. Взялися досліджувати, аж тут і німці напали. І Володя швиденько намалював оцю картину, на якій нібито він з батьком пливе у тумані. Так удвох і на фронт пішли. А звідти вже й не повернулись… — Сусідка зітхнула і після паузи повела далі: — Це така історія, а справа у мене ось яка. Марія Григорівна перед смертю просила, щоб цю картину не викидали, хто б тут не жив. Оце я й переказую. Вам, звичайно, видніше, ви люди їй чужі, а я тільки кажу, що просили.

— Гм, — невпевнено озвався Павло, — а чого вона родичам чи сусідам її не віддала?

— Не знаю. Так і сказала: щоб у цій квартирі картина висіла.

— Дивачать люди, — мовив Головчак, ще раз оглянувши картину, коли сусідка пішла. — Не встигли переїхати, вже спадок маємо.

— То ж пам’ять бабусі, — несміливо підказала Валентина.

— Ясна річ. Тільки ми тут до чого? Незнайомі люди…

— Ти пам’ятаєш, Ганна Василівна сказала, що такого дерева немає на Землі?

— Може, вимерли такі дерева…

— От-от. І бабуся та не хотіла, щоб загубився останній, ну… зразок, чи що?

— Може, й так.

— А знаєш, можна понести показати знавцям.

— Понеси. Ще й у газеті про тебе напишуть: “У світі цікавого”.