Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82
- Автор: Филимонов Евгений Александрович, Гусєв Олег
- Серия: Пригоди. Подорожі. Фантастика #82
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82». Краткое содержание книги:
Якось Тарас Волопас, нічого не пояснюючи — для жарту, продемонстрував Фараона знайомому психіатрові, і той поставив категоричний діагноз: у Фараона — манія величі. Волопас на те тільки загадково всміхнувся і нічого психіатрові не відповів.
Звідки було знати відомому вченому, що саме в той момент, коли він ковтнув запахущої кави, на далекій планеті Аральті, про яку він лиш чув, не стало Фараона. Того Фараона, яким він колись так пишався, з яким разом провів стільки містифікацій…
Він віддав Фараона в науково-дослідний інститут роботознавства, де наполегливі аспіранти, вивчаючи його загадковий феномен, стругали одну за одною дисертації, передаючи цей вдячний об’єкт дослідження новим і новим поколінням неофітів роботознавства.
Згодом Фараон, вивчений і увічнений у цілій бібліотеці дисертацій, завдяки невідомому збігові обставин потрапив в обслуговуючий персонал космослужб, де на біороботів покладалися найпростіші обов’язки. Вже звідти його перевели на планету з нікому не потрібною старою базою. Хай, мовляв, про всяк випадок за нею наглядає чиєсь око.
Якби знав Тарас Волопас, що в цю мить на Аральті, як реквієм по Фараонові, прозвучала фраза “Хто я?”, фраза того, хто завдяки цьому своєрідному мінорату серед біороботів появився на світ, успадкувавши Фараонову плоть, але нічого не знав про нього і, ясна річ, не міг його пам’ятати, якби Тарас Волопас хоча б почув про це, йому, звичайно, стало б дуже шкода Фараона. Шкода, як своєї молодості, як того, що вже не повториться. Бо справді, ніщо на світі, ніщо в житті не повторюється.
Хоч і був Фараон через легковажність Тараса Волопаса уражений ідеєю-фікс, усе ж його шкода. Без нього плем’я біороботів, саме того не відаючи, дуже збідніло. Бо Фараон серед них був істотою незвичайною. Недарма ж він і сам втокмачував це на кожному кроці слухняному тугодумові Адаму…
Сотні Адамів ніколи не замінять одного-єдиного Фараона, хоч як би вони того прагнули.
Василь Головачов
МІРА РЕЧЕЙ
Модуль повільно дрейфував у струмені кристалічного аміаку, викинутому зовсім недавно з безмежних глибин атмосфери Юпітера. Під ним уривалася сяйлива жовтогаряча безодня, в якій прозирали таємничі громаддя, величезні провалини, нагромадження хмар і кипіння атмосферних потоків. З висоти в сорок тисяч кілометрів Юпітер не був ні смугастим, ані плямистим — фантастичний за розмірами вируючий казан, з якого час від часу злітали вгору сліпучо-жовті султани аміаку, жовтогарячі протуберанці гелію та сріблясті волокна водню; казан, що вражав уяву і змушував людину жадібно вдивлятися в його нуртовище, відчуваючи забобонний страх і не менш забобонне захоплення, і з особливою гостротою сприймати масштаби космічних явищ, одним з яких був Юпітер — друга, ненароджена зірка сонячної системи.
Модуль поклало на бік, і Пановський отямився. Подумки віддав наказ, і тонка голка літаючої лабораторії поповзла вгору, на безпечнішу орбіту, супроводжувана перламутровим струмком “тихого” електричного розряду…
— Старий сьогодні спокійний, — зауважив Ізотов, відриваючись від окулярів перископа. — Радіус Ю-поля вдвічі коротший, ніж учора, ми навіть не дійшли до верхньої геліопаузи. Може, ризикнемо?
Пановський заперечливо хитнув головою.
— Час повертатися. Ми й так провешталися майже п’ять годин. Пастки заповнені вщерть, записів стане на місяць детального розбору.
Ізотов зітхнув, спідлоба подивився на смаглявого від вакуум-загару, худорлявого Ю-фізика, який сидів зараз у кріслі пілота. Пановському минав сорок другий рік, був він високий, жилавий, спокій і готовність до дії — наслідок багаторічних випробувань у ризикованих експедиціях до Юпітера — переважали в його характері. Він починав працювати над гігантською планетою ще тоді, коли тільки закладалися перші Ю-станції на супутниках Юпітера; природно, це був один з найдосвідченіших Ю-вчених, який досконально знав усі зовнішні прояви велета.
— Шкода… — пробурмотів Ізотов, думаючи про своє.
— Чого шкода? — не зрозумів Пановський, поправляючи на голові шолом. Модуль чимдалі угвинчувався в згасаючу заграву розрідженої водневої атмосфери Юпітера, беручи курс на Амальтею, найближчий з його заселених супутників, на якому розташувалася перша Ю-станція “Корона-2”.
— Шкода, кажу, що старий сьогодні спокійний. Вчора хлопцям більше поталанило. Сабіров знову бачив над великою хмарною спіраллю КУ-об’єкт.
Пановський спіймав у візирні мітки пульсуючий радіовогник маяка станції, перемкнув керування на автоматику і повернувся до напарника.
Ізотов з’явився на Ю-станції недавно. Молодий, настирливий, самолюбивий, він ще не встиг розгубити всі ілюзії щодо існування на Юпітері стародавньої цивілізації, яке то бралося під сумнів, то спалахувало ненадовго сенсацією в наукових та ненаукових колах.
— КУ-об’єкт — це фікція, — сказав Пановський, нишком вивчаючи обличчя Ю-інженера. — Я літаю над Юпітером дванадцять років і жодного разу не бачив нічого схожого. Химера! — переконано повторив він.
— Виходить, тобі просто не пощастило. Адже багато хто бачив… Сабіров, Вульф, Генрі Лісов…
— І ніхто з них не привіз жодної голографії!
Ізотов сумно зітхнув. Що правда, то правда: жоден з учених, і таких, як він, зелених новачків, і досвідчених “зубрів”, не спромігся зафіксувати КУ-об’єкт і доставити знімки на базу. Точніше, на голографічних знімках проявлялися тільки звичайні структури верхньої газової оболонки Юпітера — і нічого схожого на КУ-об’єкт.
— Що ж, хто шукає, той знайде, — приязно усміхнувся Пановський, побачивши, що інженер засмутився. — Поталанить іншим разом, не зі мною. Мабуть, я й справді невдаха. Хоча, мені здається, все це — фата-моргана, галюцинації, породжені Ю-полем. Є така гіпотеза, чув?
Ізотов уперто стиснув губи, але заперечувати не став.
“З характером, — подумав Пановський. — Далеко піде, якщо не перегорить. Генрі розповідав, що він і в космос подався через упертість, романтична історія в дусі Гріна… Можливо, що й так. Романтики і впертюхи — друга лінія переднього краю науки, на першій лінії — одержимі…”
Себе Пановський ставив на першу лінію. Одержимими для нього були всі, для кого наука надовго й міцно витісняла особисте життя.
— “Сотий”, “Сотий”, — пролунав у рубці знайомий голос диспетчера станції. — У вас лишився резерв у реєструючій апаратурі?
— Так, — коротко відгукнувся Пановський, швидко переглянувши записи бортового координатора. — Три стрічки у відеосканері й півдюжини касет у приймачі “Омеги”. А що таке?
— Негайно повертайтеся до південної тропічної зони, координати: сто сімдесят три південної і п’ятдесят сім східної. Генрі щойно на головному оптичному виявив КУ-об’єкт. Ви найближчі в цьому районі…
Диспетчер ще не встиг закінчити, а Пановський уже перехопив керування на себе й кинув модуль у розворот.
— Я ж казав! — вигукнув Ізотов, скоріше здивований, ніж зраділий.
Пановський не відповів, лише похмура зморшка з’явилася в нього над переніссям. В існування КУ-об’єкта він не вірив, так само, як і в цивілізацію на Юпітері, однак собі міг зізнатися, що надія на чудо не згасла в ньому й дотепер. Втім, людина лишається дослідником доти, доки в ній живе очікування казки…
Модуль вийшов точно за координатами над великою хмарною спіраллю. Голосу диспетчера вже не було чути: складна система радіаційних поясів Юпітера повністю глушила ефір. Пановський обережно спрямував модуль до південного полюса планети, побоюючись наближатися до внутрішнього кометно-метеоритного кільця, де густина метеорної речовини сягала критичних величин. І тут вони справді побачили загадковий КУ-об’єкт. З жовтогарячої каламуті аміачно-водневих хмар виткнулася сліпучо-біла “квітка” на тонкому стеблі: за формою КУ-об’єкт скидався на земну гвоздику. Стебло “гвоздики” дедалі росло, збільшувалось і нарешті стало ясно, що це цілком реальне явище, зовсім не галюцинація і не радіолокаційний “привид”.