Сліпобачення
- Автор: Уоттс Питер
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-99-4
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Сліпобачення». Краткое содержание книги:
Кінець XXI століття. Розбалансоване людство, яке і без того стоїть на порозі багатьох викликів і невідворотних змін, зіштовхується з новою проблемою принципово іншого рівня — першим контактом. Та чи так легко контактувати з тим, хто, роздивляючись тебе майже упритул, сам не бажає з'являтися у фокусі твого зору? Надто, якщо і зір, і всі інші чуття, на які людство покладалося протягом мільйонів років своєї земної еволюції, виявляються нічого не вартими, коли справа доходить до комунікації з «іншими», які формувалися за геть інакших умов, і для яких всі людські поняття і концепції поведінки нічого не варті, як позбавлене сенсу навіть саме розуміння контакту.
Космічний корабель «Тезей» — вершинне досягнення земних технологій — вирушає на периферію Сонячної системи, щоб спробувати дізнатися про тих, хто кілька років тому несподівано відвідали Землю, за одну мить просканували її у всіх можливих спектрах і так само блискавично зникли, останньої миті надіславши кудись за межі Сонячної системи сигнал невідомого змісту. Лік іде на місяці, адже невідомо, з якою метою «інші» здобували інформацію про Землю та її мешканців, водночас уникаючи жодних контактів.
Десь на самій межі Сонячної системи на орбіті недосформованої зірки ховається посланець іншого світу, з яким «Тезей» має вийти на контакт, з’ясувати його природу і вирахувати потенційну загрозу, яку він може нести Землі.
Ні «чортик» внизу, ні «Тезей» вгорі не могли знайти точок для проникнення, окрім цих непрохідних проваль, що вивергали потоки заряджених часточок або знову їх поглинали. Хоч ми й наблизилися на максимально можливу відстань, не було видно жодних шлюзів, люків чи ілюмінаторів. Те, що нам погрожували через лазерний зв’язок, передбачало наявність оптичної антени чи пристрою для передачі даних, але навіть їх нам не вдалося знайти.
Головною особливістю машин фон Неймана є здатність до самовідтворення. Відкритим лишалося питання, чи відповідав цьому критерію «Роршах»: чи даватиме він насіння, розділятиметься або народжуватиме, досягнувши певної критичної межі, а чи він уже це зробив.
Одне з тисячі запитань. Зрештою — після всіх вимірювань, теоретичних підрахунків, підбивання підсумків і звичайних здогадів — ми вийшли на орбіту з мільйоном дрібних деталей і зовсім без відповідей. А щодо великих запитань, то напевне ми знали лише одне.
«Роршах» досі не стріляв.
— Мені здалося, він розумів, про що говорить, — зауважив я.
— Як на мене, у цьому й полягає основне питання, — відповіла Бейтс. Їй не було кому довіритися, вона ні з ким не вела таємних бесід, які можна було б підслухати, тож до неї я застосовував прямий підхід.
«Тезей» продовжував народжувати — по двох за раз. То були огидні на вигляд броньовані штуки, схожі на приплюснуті яйця, але розміром як два людські тулуби, й оснащені всіляким реманентом: антенами, оптичними портами й втяжними пилками. А також дулами зброї.
Бейтс збирала свої війська. Ми плавали перед головним портом фабрики в основі хребта «Тезея». Завод міг би з легкістю випльовувати піхотинців просто в трюм під панциром — вони у будь-якому разі зберігатимуться там, доки їх не викличуть, — але Бейтс оглядала кожного, перш ніж відправити його до одного з повітряних шлюзів, розташованих на кілька метрів вище у коридорі. Можливо, ритуал. Військова традиція. Навряд чи вона могла роздивитися щось, чого б не виявила базова діагностика.
— Чи не буде проблемою керування ними без участі твого інтерфейсу? — запитав я.
— Вони й самі чудово впораються. Якщо в мережі немає спаму, реакція навіть пришвидшиться. Я радше запобіжник.
«Тезей» загуркотів, набираючи висоту. Обшивка на кормі здригнулася; ще один місцевий уламок перетнув нашу траєкторію. Ми прямували до екваторіальної орбіти всього за кілька кілометрів над артефактом, мов шаленці пробиваючись крізь аккреційний пояс.
Нікого, крім мене, це не обходило. «Це ж наче рух на швидкісному шосе, — зауважила Саша зі зневагою до моїх побоювань. — Спробуй відхилитися — і ти труп. Потрібно прискоритися і рухатися з потоком». От тільки потік виявився надто бурхливим; після того, як «Роршах» замовк, не минало і п’яти хвилин без корекції курсу.
— То як, ти віриш у це? — запитав я. — Зіставлення зі зразками, порожні погрози? Немає через що перейматися?
— Досі в нас ніхто не стріляв, — відказала вона, маючи на увазі: «Нітрохи не вірю».
— А що ти думаєш про аргументи Сьюзан? Різні середовища проживання, немає причин для конфлікту?
— Гадаю, у цьому є сенс. — «Абсолютне лайно».
— А ти можеш назвати хоч одну причину, чому б істотам з настільки інакшими потребами нападати на нас?
— Усе залежить від того, чи достатньою причиною є різниця між нами, — відповіла вона.
Я побачив, як у топології майора відображаються спогади про дитячі бійки на майданчиках. Пригадав свої власні й замислився, чи буває взагалі інакше.
І знову ж таки, висновок доводить тільки одне. Насправді люди ніколи не билися через колір шкіри чи ідеологію — це лише зручні позначки для розрізнення своїх і чужих. Усе завжди зводилося до генетичних ліній та обмеженості ресурсів.
— Гадаю, Ісаак сказав би, що це не те саме, — сказав я.
— Можливо. — Бейтс відрядила у трюм чергового піхотинця. На його місці з’явилися ще двоє. Їхня броня виблискувала у світлі хребтових ламп.