Сліпобачення
- Автор: Уоттс Питер
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-99-4
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Сліпобачення». Краткое содержание книги:
Кінець XXI століття. Розбалансоване людство, яке і без того стоїть на порозі багатьох викликів і невідворотних змін, зіштовхується з новою проблемою принципово іншого рівня — першим контактом. Та чи так легко контактувати з тим, хто, роздивляючись тебе майже упритул, сам не бажає з'являтися у фокусі твого зору? Надто, якщо і зір, і всі інші чуття, на які людство покладалося протягом мільйонів років своєї земної еволюції, виявляються нічого не вартими, коли справа доходить до комунікації з «іншими», які формувалися за геть інакших умов, і для яких всі людські поняття і концепції поведінки нічого не варті, як позбавлене сенсу навіть саме розуміння контакту.
Космічний корабель «Тезей» — вершинне досягнення земних технологій — вирушає на периферію Сонячної системи, щоб спробувати дізнатися про тих, хто кілька років тому несподівано відвідали Землю, за одну мить просканували її у всіх можливих спектрах і так само блискавично зникли, останньої миті надіславши кудись за межі Сонячної системи сигнал невідомого змісту. Лік іде на місяці, адже невідомо, з якою метою «інші» здобували інформацію про Землю та її мешканців, водночас уникаючи жодних контактів.
Десь на самій межі Сонячної системи на орбіті недосформованої зірки ховається посланець іншого світу, з яким «Тезей» має вийти на контакт, з’ясувати його природу і вирахувати потенційну загрозу, яку він може нести Землі.
Мішель пирхнула.
— Оце твоя теорія ігор? Камінь-ножиці-папір зі статистикою?
Певно, Шпіндель не збагнув посилання. Він мовчав достатньо довго, щоб викликати субтитри, а тоді заіржав, наче кінь:
— Камінь-ножиці-папір! Саме так!
Мішель з хвильку перетравлювала почуте.
— Це дуже мило з твого боку, але такий підхід спрацьовує лише в тому разі, якщо інша сторона грає наосліп, але їм зовсім немає потреби поводитися так, адже вони заздалегідь знають, з ким мають справу. Любий, у них дуже багато інформації про нас…
І вони погрожували Сьюзан. Саме їй.
— Вони знають не все, — наполягав Шпіндель. — А принцип працює для будь-якого сценарію, що передбачає неповну інформацію, а не лише абсолютне незнання.
— Але не так ефективно.
— Хоча б якось, і це вже дає нам шанс. Байдуже, наскільки ти вправний у покері, коли доходить до здавання карт. Імовірність отримати ті чи ті карти — приблизно однакова.
— То ось у що ми граємо! В покер.
— Дякуй, що не в шахи. Тоді б у нас не лишилося й крихти надії.
— Зажди-но, у нашій парі оптимістом маю бути я.
— Так і є. Я просто фаталістично життєрадісний. Усі ми ввійшли в цю історію на середині, виконаємо свої ролі настільки добре, наскільки це взагалі можливо, — і помремо до того, як вона скінчиться.
— Упізнаю мого Ісаака. Майстра безнадійних сценаріїв.
— Перемогти можливо. Виграє той, хто вгадає, що саме станеться.
— Отже, ти просто вгадуєш.
— Ага. От тільки складно висувати обґрунтовані здогади без інформації. А ми, можливо, найпершими дізнаємося, що трапиться з усім людством. Я б сказав, що ми завиграшки проходимо у півфінал.
Мішель довго мовчала, а коли відповіла, я не розчув її слів.
Шпіндель також.
— Даруй?
— Ти казав, з непомітного в нездоланного. Пам’ятаєш?
— Угу. Випускний бал «Роршаха».
— Як думаєш, скоро?
— І гадки не маю. Але не думаю, що ми проґавимо цю подію. Тому я вважаю, що воно не нападало на нас.
Вочевидь, Мішель запитально глянула на Шпінделя.
— Бо якби він таки напав, це не було б лагідним лясканням по жопці, — відказав він. — Коли сучий син виросте, ми дізнаємося про це.
Якийсь рух позаду. Я обернувся у вузькому коридорчику і ледь зміг потамувати крик: щось багаторуке на мить з’явилося, а тоді зникло з поля зору, кинувшись за ріг.
Та не було його там. Просто не могло бути. Привиділося.
— Ти це чула? — запитав Шпіндель, але я втік на корму раніше, ніж вона встигла відповісти.
Ми спустилися так низько, що вже не бачили диска неозброєним оком і ледь могли роздивитися кривизну поверхні. Ми падали до стіни, бурхливого простору темних грозових хмар, що простягалися навсібіч до нового, безкінечно далекого горизонту. Бен заповнив собою половину всесвіту.
А ми й досі падали.
Далеко внизу «чортик» вчепився у зморшкувату поверхню «Роршаха» колючими, як лапи гекона, посадковими гаками і розбив там табір. Він сканував ґрунт рентгеном та ультразвуком, постукував допитливими пальцями і прислухався до відлуння, встановлював крихітні вибухові заряди й вимірював резонанс від вибуху. Він розсівав зерна, наче пилок: тисячі крихітних зондів і сенсорів — незалежних, короткозорих, дурних і одноразових. Більшість з них приносилися в жертву сліпому випадку; тільки один зі ста міг протриматися достатньо довго, щоб передати придатні до використання телеметричні дані.
Доки наш піонер вивчав довкілля, «Тезей», падаючи з неба, вимальовував масштабні карти. Він випльовував тисячі власних одноразових зондів, розпорошував їх у небесах і збирав стереоскопічні дані з тисячі одночасних перспектив.
Результатами цієї строкатої мозаїки можна було помилуватися в барабані. Шкіра «Роршаха» на шістдесят відсотків складалася з надпровідних вуглецевих нанотруб. Його нутрощі були загалом порожніми, і в частині таких порожнин траплялася атмосфера. Жодна із земних форм життя не витримала б там і секунди. Навколо цієї конструкції та всередині неї вирували радіація та електромагнітні сили. На певних ділянках радіація була настільки потужною, що вона миттєво перетворила б незахищену плоть на попіл; у спокійніших заводях за цей самий час можна було просто померти. Заряджені часточки шмигали по невидимих бігових доріжках на релятивістських швидкостях, вириваючись із зазубрених отворів, кружляли в електромагнітних полях, сили яких вистачило б і для нейтронної зірки, вилітали на відкритий простір і знову пірнали в чорну масу. Деякі протуберанці набрякали й вибухали, випускаючи хмари мікрочасточок і, наче спорами, засіюючи ними радіаційні пояси. «Роршах» найбільше скидався на гніздо напівоголених переплетених між собою циклотронів.