Panicoffski

На цей вікенд під цю подію вперше до мене приїхали Ріо та Малена. Вже в п'ятницю ввечері ми всі вшістьох із трьома бразилійками разом пішли фестивалити. Почали з бару «Тигри», де випили кілька пляшок вина, а тоді повалили на танцюльки до клубу «Фараон». Лондонці дуже органічно влилися в нашу тему, Ріо був дуже смішний. Явно в ударі. Дівчата надривали животи, що б він не сказав. Фабі вже за півгодини прошепотіла мені на вухо, що Ріо їй подобається, й вона готова до матеріалізації нашої ідеї. В мене якось неприємно закололо серце, але я усміхнувся й кинув: «Тепер справа лише за тим, аби й ти сподобалася йому». — «За цим справа не стане, я знаю вже, бачу, що я йому подобаюся». — «Он як?»

Наступного ранку ми всі вирушили до невеликого селища Солтера, яке я дуже любив, але ніхто з моїх друзів там ще не бував. Селище збудував за часів індустріальної революції підприємець Тайтус Солт. Він першим в історії Англії запровадив людські умови праці, тобто почав дбати про працівників своєї ткацької фабрики, будуючи для них житло й даючи вихідний раз на тиждень. Саму фабрику він побудував у чудовому місці в мальовничій долині річки Ейр. Нині в будівлі фабрики міститься картинна ґалерея знаменитого в усьому світі маляра Дейвіда Гокні, який тут народився, а нині мешкає в Нью-Йорку. Дивно, але Нік не вважав за потрібне показати Фабі це місце або й навіть згадати про його існування. Що, недостатньо аванґардний? Поєднання передових картин Гокні з масивними червоної цегли фабричними стінами двохсотрічної давнини мало якийсь дивовижний ефект, що посилював сприйняття. Тлом для перегляду була оперна музика, а також компіляції світової музики паризького діджея Равіна з культового «Будда-бару». Все це справило величезне враження на Ріа та всіх дівчат. Вони ходили з дещо роззявленими ротами (звичайно, роззявленими досить мило, без щелепи, що відвалюється). Ми розпорошилися всією величезною залою. Я ходив, обійнявшися з Фабі, й час від часу казав їй на вухо різні милі гадості, що бентежать уяву. Наприклад, про те, що мрію її взяти одягненою в есесівський однострій. Тільки щоб підбори були значно вищими, ніж насправді були в есесівок, судячи з радянських фільмів про війну, які бачив у дитинстві, а спідничка щоб була мінімалістичною, ну й, зрозуміло, певний предмет нижнього одягу мав би бути геть відсутній. «Ага, тільки я хотіла б, аби з есесівкою ти розправився разом із Ріом». — «Ти впевнена? Гаразд, тоді розправимося разом відповідно до законів воєнного часу». Я обійняв її ззаду й ковзнув долонею вниз животиком у джинси. Инші люди були досить далеко, і я збирався вже здійснити експеримент у музеї. Але коли був зовсім близький до мети, мене зупинив її мобільний. Вона почала говорити портуґальською, і я відразу, не знаю навіть за якою ознакою, зрозумів: дзвонить Леандру. Вона якось рвучко пішла від мене й показала рукою, щоб я її не переслідував. Розмовляла хвилин із сорок, а я вдавав, що уважно розглядаю картини. До мене підійшли Ріо з Маленою. Я процідив крізь зуби, що довбаний Ромео руйнує мені життя. Що я б цьому бразилійському жлобові відірвав яйця, і ще, що наскільки люблю бразилійських жінок, настільки ж ненавиджу бразилійських чоловіків (я тоді не згадав, звичайно, Йована, Шика Буарке, Паула Куелья, Тома Жобіма, Жоржі Амада, Жилберта Жила й Каетана Велоза, а думав виключно про одного бразилійця, який зовні виглядав так самісінько, як і я). Тоді повернулася Фабі й обійняла мене міцно. Вона не сказала нічого, але я зрозумів, що програЮ її і програЮ своє життя. Невідворотно.