Зоряний лицар

— Ну, нарешті! — потираючи руки, скрикнула відьма, схопила помело й тикнула ним Змію, що тихо спала під столом:

— Вистачить спати, шипучко!

— Чому галас-с-с-суєш? — невдоволено прошипіла Змія, плавно перетікаючи з-під столу ближче до вогнища.

— А тому, що сьогодні в нас гарні новини. Хлопчиськові каюк! І головне, мені для цього не доведеться нічого робити, навіть палець об палець ударити. Просто буду сидіти й чекати, поки Зоряний лицар із ним поквитається.

— Рано радієш-ш-шш. Я цю піс-с-ссню вже чула. Він, мабуть, зараз до дівчиська поспіш-ш-ш-шає. А з нею с-с-с-слід бути пильною, інакш-ш-ш-ше знову залиш-ш-шиш-ш-шся з нос-сом, — застерегла господарку Змія.

Відьма невдоволено стиснула губи.

— От завжди так! Умієш зіпсувати настрій! Тільки б у всьому вади шукати. За що я тебе стільки терплю? — буркнула вона.

Знадвору, немов плач дитини, пролунав голос Пугача. На мить зірки в ущелині, що були замість світла, погасли, і в печеру тінню влетів Пугач. Він за звичкою сів на спинку стільця й завертів головою на всі боки. Побачивши свого крилатого помічника відьма розпливлася в задоволеній посмішці.

— От хто мене підтримає та похвалить, мишолов мій крилатий, — ласкаво мовила Віщунка. — Поки ти полював, до нас надійшла добра звістка. Зоряний лицар з’явився вимагати у принца гаманець. Тож тепер хлопчисько не викрутиться.

— Відкупиться. Пугу, — як звичайно, коротко заперечив Пугач.

— Ну ти й жартівник! — розсміялася Віщунка. — Йому всієї скарбниці не вистачить, щоб відкупитися від Зоряного лицаря. У жодного земного царя немає такого багатства. Хлопчиська врятує лише диво.

— Пугу, пугу. Диво, — погоджуючись, закивав Пугач.

— Чом ти киваєш, пуста голово? Чи хочеш сказати, що йому узявся допомагати хтось із чарівників? — занепокоїлася відьма.

— Ні. Лісовиця. Пугу.

— Лісовиця? Це з лісовиків, чи що? Та чи ти здурів? Їй узагалі до людей байдуже. Її робота лісову рослинність оберігати.

— Рослинність. Пугу, — охоче підтакнув Пугач.

— Агов, шипучко, ти розумієш, про що ця перната нетяма говорить? — звернулася Віщунка до своєї першої порадниці, Змії.

— Не дуж-ж-же. С-с-с-сама поглянь, — Змія махнула кінчиком хвоста убік казана із зіллям.

— Справді. Подивлюся, що за моєю спиною діється, — погодилася чаклунка й, знову помішуючи вариво, вимовила заклинання: