Зоряний лицар

— А раптом Зоряний лицар не погодиться прийняти на сплату скарб? — усе ще коливався Гліб.

— Угода правдива. Понад усе лицар не любить жадібність. Як віддаси йому всі монети, він погодиться на обмін, слово даю. А лісові духи слів на вітер не кидають. Давай оберіг, — поквапила його Лісовиця.

Гліб зняв амулет і простягнув його старій. Та поспішно вихопила камінчик і сховала його в складках одягу.

— Ох і прислужився ти мені, любчику. Але ж і я тебе не образила, — підморгнула йому Лісовиця.

Юнак зазирнув у дупло. Срібло зникло. Замість нього в дуплі лежали порожні, відлущені шишки. Він оглянувся на відьму, але тієї й слід пропав. Принц пополотнів. Як він міг піддатися на вмовляння старої крутійки, адже відразу зрозумів, якого вона роду-племені. Лісовикам та водяникам тільки дай над людиною поглумитися, вони вже свого не упустять. Тепер у нього ні оберегу, ні скарбу.

— Агов, де ж твоє правдиве слово? Оберіг виманила, а скарбу замість нього не дала, — обурено крикнув юнак, не сподіваючись на відповідь, але раптом, почув тріскучий старечий голос:

— Даремно ти злякався! Не шукай підступу там, де його немає. Для нас, лісових духів, гіршого немає, ніж у боргу перед людиною зостатися, — сказала Лісовиця, з’явившись за стовбуром. Я ходила по ключик від скарбу. Добре затям собі, до кожного скарбу заповітний ключик є. Без нього скарб — тьфу! Однаково що стручок без горошин.

Відьма простягнула юнакові срібну монету й продовжувала:

— Ця монета заговорена. Вона шлях до скарбу вкаже. Кинь її через ліве плече та скажи: «Гріш до гроша йде, гріш слідом веде». Вона тебе просто до скарбу приведе. А на те, що срібло на шишки обернулося, не зважай, адже що в усіх на очах — те не твоє. Скарб потрібно від чужих очей ховати. Як скажеш: «З’являйся скарб не всім на очі, ні бідному, ні багачеві, а тільки кому схочу», — скарб і з’явиться.