Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

Маршал теж говорив гарно. Та що він насправді хотів сказати? Що Ернестові варто закритися, приховати сумніви та невпевненість? А як щодо генерала, який заламує руки? Що то була за аналогія? Чорт забирай, який зв’язок між полем битви, ним і Джастіном? Хіба зараз триває війна? Може, він і є тим генералом, а Джастін солдатом? Чиста софістика!

То були небезпечні думки. Ернест ще ніколи не дозволяв собі ставитися до Маршала настільки критично. Він зайшов до офісу й почав переглядати нотатки, готуючись до зустрічі з пацієнтом. Перед початком сеансу Ернест зазвичай не дозволяв собі поринати в особисті переживання. Єретичні думки про Маршала можуть зачекати. У роботі він дотримувався непохитного правила: пацієнт має отримувати сто відсотків його уваги.

Він частенько цитував його пацієнтам, коли ті починали скаржитися, що він думає про них значно менше, аніж вони про нього, що психотерапевт — то найманий «друг на годину». Ернест зазвичай зауважував, що коли він із ними — тут і тепер, у межах цієї години, — то віддає їм себе до останку. Звісно, вони думали про нього більше, аніж він про них. Хіба ж могло бути інакше? У нього було багато пацієнтів, а в них — тільки один психотерапевт. Так само почувається вчитель, який має багато учнів, або ж багатодітні батьки. Ернест часто відчував нестримне бажання розповісти своїм пацієнтам, що, коли він відвідував сеанси психотерапії, у нього теж з’являлися подібні відчуття стосовно його психотерапевта. Однак саме такі приклади відвертості зазнавали нищівної критики з боку Маршала.

«Заради Бога, Ернесте, — казав він, — залиште щось і для своїх друзів. Ваші пацієнти — це професійні клієнти, а не друзі».

Та останнім часом Ернест дедалі частіше замислювався над тим, наскільки власне «я» відрізняється від професійного.

Невже психотерапевти не можуть дозволити собі бути справжніми та щирими за будь-яких умов? Ернест згадав аудіозапис далай-лами, який нещодавно прослухав, — звернення до буддійських наставників. Під час зустрічі з далай-ламою один із них запитав: що слід робити, коли відчуваєш професійне виснаження, та чи не доцільно було б мати чітко структурований час для відпочинку. Далай-лама засміявся й мовив: «Авжеж, у Будди сьогодні вихідний! Ісус Христос відпочиває!»

Ці думки повернулися до нього пізніше, коли він вечеряв зі своїм старим другом Полом. Вони познайомилися ще в шостому класі, і згодом їхня дружба ставала дедалі міцнішою — спочатку в медичному коледжі, а потім під час практики в медичному центрі Джона Гопкінса. Тоді вони разом орендували невеличкий будиночок із білими сходами в районі Маунт-Вернон, що в Балтиморі.

Щоправда, протягом останніх кількох років вони здебільшого дружили в телефонному форматі. За вдачею Пол був відлюдьком, а тому мешкав у місцевості серед лісів — він придбав собі ділянку площею двадцять акрів коло підніжжя Сьєрри. Із Сан-Франциско туди можна було дістатися за три години. Вони пообіцяли одне одному, що зустрічатимуться раз на місяць. Цього місяця на зустріч мав приїхати Пол, тож друзі домовилися про ранню вечерю. Пол ніколи не залишався в місті на ніч: він завжди був мізантропом, а з віком ця риса виключно посилювалася. Думка про те, що він може ночувати не в своєму ліжку, віднедавна викликала в нього страшенну огиду. Утім, Пол незворушно слухав закиди Ернеста щодо «гомосексуальної паніки» або жарти про те, що йому варто возити з собою улюблену ковдру та матрац.