Правила гри. Частина перша
- Автор: Арєнєв Володимир
- Серия: Правила гри #1
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966 7831 53-1
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Правила гри. Частина перша». Краткое содержание книги:
Герой нового роману Володимира Арєнєва провадить небезпечне розслідування дивних подій у замкнутій вежі-музеї, мріючи заробити цим купу грошей та вічну славу Шерлока Холмса.
Класичний сюжет класичного детективу, скажете ви. І помилитеся, бо раптом побачите перед собою епічний роман-фентезі, а потім — трилер. І відірватися від цієї гримучої суміші жанрів — марні сподівання. Палацові інтриги, тіні давніх богів, занепад династії Пресвітлих, війна та кров…
Хочете дізнатися, хто диктує правила цієї гри? Читайте! А ми гарантуємо, що результат перевершить усі ваші сподівання!
Людиною, до речі, був Мугід.
— Послухайте! — казав він, і я вперше почув у голосі оповідача нотки роздратування. — Хіба ви не розумієте?! Необхідно, аби сюди негайно прибули рятівники. Ми замкнені у готелі разом із групою сприймачів. Що?.. Так, маємо. Але це нічого не означає. Психологічна ситуація стає вкрай напруженою. Що? Хлопче, ви, схоже, не зовсім розумієте. Якщо рятівники не приїдуть упродовж доби, я подам до суду. На вашу компанію й на вас особисто. І не сумнівайтеся, виграю справу. Що значить «вихідні»?! Ви ж, проковтни вас демони, рятівники, а не продавці морозива! Які можуть бути вихідні?! Що за дурниці?! Я не турбуюся.
Він роздратовано жбурнув слухавку, і за шипінням, що долинуло з неї, я зрозумів, що зв’язок урвався.
— Бовдури! — прошепотів Мугід. — Бовдури!..
Старий постояв трохи, дивлячись у вікно. Я не заважав: хто знає, на що здатен оповідач у нападі священного гніву? Ще кине у мене один із ножів, які висять у нього на наразі, а потім скаже, що так і було. Краще зачекаю.
На жаль, я не замислювався, чи сподобається старому, що його розмову підслухали. А коли замислився, Мугід уже розвертався, і його правиця — наче відчував! — лягла на руків’я найближчого ножа.
Не знаю, як я зберіг самовладання. Чому, наприклад, не заверещав диким криком і не кинувся навтьоки, чи не взявся крутити старому руки, сподіваючись, що встигну раніше, ніж він. Не знаю. Мабуть, глибоко в душі не вірив, що він на таке здатен.
А він кинув. Автоматично — в очах уже віддзеркалилось усвідомлення, що помилився, а рука не встигала зупинити рух, і клинок злетів у повітря.
Іть…
Ніж затремтів у дерев’яній обшивці стіни і гепнув мене руків’ям по щоці — ледь зуби не вибив! Не знаю, як в останню долю секунди Мугід устиг змінити траєкторію кидка, але він це зробив. Вчасно.
— Якого демона!.. — прогарчав старий. — Що вам потрібно? І яким чином?..
— Тільки не метайте більше ножів! — крикнув я, побачивши, що рука оповідача знову потягнулася до нарага. — Інакше ризикуєте залишитися без відповідей.
— Я чекаю, — холодно нагадав Мугід. — Як ви тут опинилися?
Я знизав плечима:
— Увійшов через двері. Хіба ви звикли до того, що гості лізуть через вікно — або потрапляють до вас якось інакше?
— Через двері? — перепитав він. Потім наказав: — Подивіться назад.
Я оглянувся.
Що він хоче цим сказати? Висить чорна завіса, через яку я так необачно перелетів, перечепившись. І що?
Мугід наче прочитав мої думки.
— Відгорніть завісу.
Я відгорнув.
За завісою були… Двері там були! так-розтак… позабивані.
Я навіть посмикав за ручку, але дві планки — хрест-навхрест — переконливіше за будь-яке смикання доводили: зачинено. Пройти тут я не міг, аж ніяк.
Ще одна таємниця Мугіда, в яку я необачно встромив носа.
І відразу між лопатками наче вогник засвітився — саме в нього мав полетіти наступний Мугідів ніж. Надто багато загадок для мене одного, недостойного. Вбити — і справі кінець. Сам винен, дурень! Сидів би тихо мирно, за першої можливості поїхав би, віддав касети та ескізи, отримав гроші, на курорті якомусь відпочивав би з розкішною жінкою — так ні, закортіло пограти у нишпорку. А розбійник тобі не по зубах, нишпорко! Тож отримуй…
Повернувся.
— Тепер про те, що ви почули, — незворушно провадив далі старий. — Мені б не хотілося, аби у «Вежі» з’явилися панічні настрої. Це ускладнить життя не лише мені, повірте. Отже, прошу вас зберігати все у секреті.
— Хвилиночку, — вимовив я, дивуючись власній сміливості. — А як я сюди втрапив?
Мугід посміхнувся.
— Це, шановний пане Нулкере, вам краще знати.
Ха-ха. Дуже смішно.
Оповідач вказав на отвір у центрі кімнати, просто під моїми ногами:
— Може, піднялися сюди сходами, як всі нормальні люди?
Спіральні сходи спускалися вниз, і тільки тоді я здогадався: кімната, де ми знаходимося, не на першому поверсі «Вежі». І навіть не на другому. Вона десь під дахом — тому і небо тут, у віконці, інше.
— Так. Мабуть, ви маєте рацію. Я піднявся сходами.
Він невиразно кивнув, даючи зрозуміти: розмову закінчено.
Я почав спускатися, але пригадав, що саме привело мене сюди:
— Скажіть, пане Мугіде, де знаходиться кімната Карни? Я чув, вона нездужає. Хочу відвідати, а служників не знайшов — жодного, — і тому вказати мені, куди йти, нема кому.
— Третій поверх, дев’ята кімната. На все добре.