Правила гри. Частина перша

— Так-так, це ви мене пробачте, — і відразу ж блаженно відкинувся на спинку крісла. Дружина його у цей час із задоволенням куштувала вино.

Якщо Мугід знає — а гадаю, він знає — про все, що коїться у «Вежі», зрозуміло, чому він відмінив оповідь. Така сприйнятливість Валхіра до чужих емоцій дуже небезпечна — передусім, для самого Валхіра. Піду. Бідоласі вистачає й емоцій дружини.

Я побажав смачного й пішов геть. Ну що, до бібліотеки?

Перш ніж узятися за вивчення «Феномена Пресвітлих», я вирішив зайти до Карни. Потрібно відшукати служника, аби з’ясувати, де знаходиться її кімната.

За період перебування в готелі стикатися з прислугою доводилося часто, але де вони живуть — я не з’ясував. Служники з’являлися, коли виникала потреба — наче знали заздалегідь.

Якщо так, мусять з’явитися і зараз.

Звичайно, нічого такого не сталося.

Гаразд, де можуть знаходитися кімнати для служників? Напевне, на першому поверсі. Чудово, спустимося туди!

Там усе залишалося без змін: псевдосмолоскипи, псевдозброя, псевдогобелени. І вхідні двері, за якими гнітюче нависала кам’яна брила.

Отже, за яким із гобеленів приховано вхід до службових приміщень? Певно, поряд з кімнаткою для оповідей? Чи ні? Та чому б не розпочати пошуки саме звідти.

Я відгорнув краєчок гобелена, котрий ще в перший день привернув мою увагу. «Полювання на оленя». На оле…

Не може бути!

Це був він — мій олень, той, який криком підняв мене з ліжка і змусив стрімголов мчати на допомогу. В його тіло вп’ялися стріли, кров капала на траву, а позаду летіла погоня, скажена та неприборкана.

Неймовірний збіг?

Я зареготав: у цьому місці не місце для збігів, — нехай пробачать мені мертві Боги ненавмисний каламбур. Отже, тієї ночі один із нас оживив оленя, але залишив на гобелені решту «дійових осіб». Треба буде поговорити з «очкариком». Здається, це його рук (точніше — уяви) справа.

Я відгорнув краєчок гобелена й анітрохи не здивувався, побачивши двері. Звичайнісінькі двері, з металевими завісами, з ручкою та невеличкою замковою шпариною — все, як належить. Я натиснув на ручку і… Так, відчинилися.

За ними не було ні темного коридора, ні кімнати з електросмолоскипами — нічого схожого. Лише чорна шовкова завіса похитувалася від протягу, який виник, коли відчинилися двері.

Я хотів відгорнути завісу, але незграбно поворухнувся, перечепився за поріг і ступив крок уперед. На одну-єдину мить мені здалося, наче занурився у щось невидимо-тягуче. А тоді…

Кімната була невеликою, і схоже, тут ніхто не жив. Хоча були в ній і ліжко (щоправда, дуже вузьке, без матраца), і письмовий стіл зі стільцем, і кілька полиць із книгами. Стіл встановлений під невеличким вузьким вікном; поруч, повернувшись спиною до дверей, завмерла висока постать. Людина розмовляла, притискаючи до вуха масивну чорну слухавку, від якої тягнувся кручений провід — до чорного ящика на письмовому столі. Така собі картина.