Женоненависник

— Я оце помітив, Зія: жодного разу я не бачив, щоб ти хоч раз, бодай випадково, поглянув на якусь жінку!..

Ти мав рацію. Я не пам’ятаю, щоб бодай колись я уважно подивився в обличчя жінці. Та я й не міг цього зробити. За яким правом? А що як вона побачить, що я на неї дивлюся? Хіба не глузуватиме з мене: «Як це він із такою мармизою сміє витріщатися на мене? На що він, цікаво, сподівається?» Гаразд, припустімо, вона не глузуватиме, а пожаліє мене... Це, напевно, ще гірше...

Так, я не пам’ятаю, щоб я хоч раз уважно подивився в обличчя жінці. Ваші дрібні походеньки, маленькі сердечні пригоди, напевно, роблять вас менш чутливими до жіночих чар. Я помічав, що деякі з вас із роками розчаровуються, втрачають інтерес до жінок. Але мені незвіданий, небачений мною світ жіноцтва здавався чимось чарівним.

Разом із тим, неабияк ставали мені в пригоді моє почуття власної гідності, рішучість і треноване тіло. Ще зовсім юнаком мене кілька років страшенно мучило бажання кохати й бути коханим. Втім, з часом ці муки стали слабнути. Після довгої боротьби я змирився з тим, що мені це не судилося, як хворий змиряється зі смертю. Тоді я став шукати для себе нові пристрасті й заняття. Наприклад, вирішив досягти значних висот у спорті, стати уславленим чемпіоном.

Один прикрий випадок остудив мій запал. Це сталося під час якогось другорядного боксерського поєдинку. Я нещадно лупцював свого суперника, аж раптом став дослухатися до звуків, які лунали з трибун.

Це були не вигуки схвалення й захвату, якими зазвичай підтримують переможця, а скоріш глухе ремствування. Моїм суперником був вродливий хлопець. Мені здалося, що глядачі, а особливо глядачки, ніяк не можуть змиритися з тим, що таке чудовисько, як я, зараз спотворить це гарне обличчя. Мені запаморочилося в голові, і я пропустив удар. Шкода, ти не був там, Недждете, і не чув, яким радісним вигуком зустріли це трибуни...