Женоненависник

Я знав, що у цього галантного й вишуканого панича є кохана. Час від часу вони зустрічалися в безлюдному місці й гуляли. Я довго вистежував їх, і ось нарешті заскочив на березі моря.

Несіп не знав про мою задавнену ненависть, тому, побачивши мене, не звернув особливої уваги. Я підійшов до них, чемно привітався. Потім дістав із кишені заздалегідь наготовану коробку з-під тістечка й простягнув йому.

— Чим багаті, тим і раді, Несіп-бей... Сподіваюся, завдяки прогулянці берегом моря маєте добрий апетит?

Це його ніби трохи збентежило. «Мерсі», — вимушено усміхнувшись, він відкрив Пакунок.

Сезон для дині ще не настав, тож я напхав туди лушпиння від груш та яблук.

Несіп спробував звести все на жарт, холодними, мов лід, руками плескав мене по плечах, гладив по голові, силувано сміючись, тремтливим голосом розповідав коханій, що я найбільший дотепник у школі, і при цьому добродушнішого від мене годі й шукати. Ти б тільки бачив, Недждете, яке благання було в його поставі, в його жестах!

Я повів далі в тому самому чемному тоні:

— Ви не зволили скуштувати мого гостинця... Дозвольте ж я вам допоможу!

Я, мало не трусячись від нетерпіння, мов хижий звір, що ось-ось накинеться на свою жертву, міряв його поглядом. Сердешний Несіп зрозумів: якщо він опиратиметься ще хоч хвилину, то я накинуся на нього, вмить повалю й у найпринизливіший спосіб силоміць змушу його зробити те, чого він не хоче робити добровільно. Натуру мою він уже вивчив. В такі моменти мене простіше вбити, аніж змусити відмовитися від задуманого.

Інший би на місці Несіпа в таку хвилину, на очах у коханої, не допустив би такої наруги над собою, стояв би на смерть за свою честь. Але я ж кажу — мої недруги були геть миршаві й шолудиві.

Несіп набрав пригоршню наготованого мною лушпиння. Підніс до стиснутих, білих, мов крейда, губ.

Без сумніву, він би його з’їв. Але тут вже я не витримав такої ницості. Жагу помсти було вдоволено, ненависть згасла. Я жестом наказав йому викинути лушпиння й процідив:

— Забирайся геть!

І вони пішли геть, понуривши голови, окремо одне від одного.

Ось чому того вечора я потоваришував із тобою, Недждете... Адже мені довелося на тому ж місці пережити гіркоту такого ж самого насильства й приниження. Відтоді я взяв тебе під свою опіку. Ти був хирлявим, тендітним, вразливим хлопцем. Тобі ніколи не вистачило б власних сил, аби не дати себе скривдити. Я приходив тобі на допомогу не лише в школі, але й у житті. Ти був вдячний мені. Але, правду кажучи, це я був у боргу перед тобою.

Я був приречений так ніколи й не дізнатися, що таке кохання. Жодна жінка не змогла б покохати чоловіка, обличчя якого приховувала така карикатурна й жалюгідна маска. До того ж, я був страшенно гордий. Я б нізащо не став просити подачок у коханні. Отже, мені випадало стати непримиренним ворогом жіноцтва й кохання. Поки я був дитиною, це не мало надто великого значення. У зрілому віці я б міг до певної міри переконувати себе якимись аргументами, знайти заняття й захоплення, які притлумлювали б потребу в коханні. Так воно, власне, потім і було. Але уяви собі, що зі мною діялося від п’ятнадцяти до двадцяти п’яти років, Недждете... Що в світі може бути в цьому віці важливіше за кохання?