Женоненависник
- Автор: Гюнтекин Решад Нури
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7639-7
- Переводчик: О. В. Кучма
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Женоненависник». Краткое содержание книги:
Розпещена стамбульська красуня Сара приїжджає у маєток свого дядька, де через місяць має відбутися весілля її двоюрідної сестри. Дівчина розважається, намагаючись привернути увагу і закохати в себе усіх чоловіків навкруги. Незабаром неподалік від маєтку отаборилися спортсмени. Серед них є один, на прізвисько Гомункулус, кого всі вважають женоненависником. Лише на нього не діють Сарині чари. Сара присягнулася у будь-який спосіб підкорити його серце і змусити на колінах благати про взаємність. Але вона навіть уявити не могла, чим обернеться її, на перший погляд, безневинна витівка...
«Вочевидь, якесь самозакохане, розбещене створіння з курячими мізками», — думав я собі. Були такі, хто закохався, просто слухаючи розповіді про неї. Я ж, наслухавшись розповідей, був налаштований вороже.
В мене був намір, якщо випаде нагода, добряче з неї поглузувати.
Хтозна, як збентежиться й розлютиться розбещене дівчисько, яке звикло, що на нього моляться, побачивши зневагу з боку такої потвори, як я! Але, правду сказати, першим збентежився я. Ця Сара виявилася зовсім не такою, як я уявляв собі та оце описав. Мені ввижалася така собі панянка, яка, розбещено посміхаючись, сяє в центрі уваги компанії, з нахабною зверхністю пащекує й бере всіх на кпини. Натомість вона виявилася чемною, врівноваженою та трохи журливою дівчиною, якій більше до вподоби затінок та затишок.
Лише вона одна не виказувала подиву та гидливості, дивлячись мені в обличчя.
Але я своїх намірів не змінив. Яких тільки колінець я не викидав, аби збісити й образити її! Але вона не дратувалася, просто дедалі сумнішала. Думками вона разюче відрізнялася від своїх товаришок. В її прекрасних очах читалася покірна лагідність людини, яка більше зважає на те, що всередині, а не назовні, дивиться в душу, а не на обличчя.
Того вечора ми, здавалося, розсталися друзями. Коли поверталися до табору, я відокремився від товаришів і розмірковував собі наодинці:
«Чим можна пояснити таку симпатію? Можливо, у цієї трохи журливої дівчини, без сумніву, мрійниці, є коханий. Якщо моя здогадка вірна, то в світі немає нічого, що могло зацікавити її... Вона на все дивиться байдужими очима... Для неї всі люди на одне обличчя... Вона не бачить різниці між вродливим парубком і потворою, наприклад, Гомункулусом. Можливо навіть, завдяки своїй чудернацькій зовнішності Гомункулус здається їй істотою якогось іншого виду, і цим тішить її розум і серце.
Одинаків такого типу можна назвати замріяними; вони і в велелюдній компанії начебто поводяться так само, як усі, й нібито очі в них розплющені, а насправді вони не бачать нічого, крім того, що існує в їхній уяві. Замріяні по можливості уникають людей, які раз по раз переривають їхній сон, змушують дивитися довкола, розмовляти, думати; їм миліші безсловесні тварини.
Ймовірно, ця Сара якраз і належить до одинаків цього типу. Їй набридла манірність, хизування, претензійність та розумування тих, хто її оточує... Гомункулус, не схожий на інших ні обличчям, ні думками, пробуджує в ній цікавість, як страховисько-бульдог...»
Ось так я собі розмірковував у той вечір, вертаючись до табору. Вранці, коли я згадав про ці свої здогадки та гіпотези, мені стало соромно, але я розсміявся:
— Гомункулусе, синку... Тобі вчора під зоряним небом привидівся чудовий сон. Ти сп’янів від жінок та від ночі. Все, що тобі надумалося в темряві — прикрі дурниці. Якими фантастичними здогадами ти тільки не прикрасив це самозакохане, кумедне дівчисько... А між тим, реальність цілком очевидна... Ця Сара-ханим, проявляючи до тебе таку цікавість, вирішила просто привернути увагу оточення. Очевидно, їй замало бути весь час у центрі уваги, вона намагається підсилити свою привабливість іще й ексцентричністю. Або ж прагне дошкулити своїм закоханцям, які зітхають собі десь по кутках, збурити їх, мовляв, Господи милостивий, як вона може такій почварі дарувати свою ласку? Можливо навіть, у свою прихильність та ласку до мене вона вкладала якийсь вищий смисл. Сара-ханим хотіла сказати: «Я настільки високо літаю, що з цієї висоти між вами й Гомункулусом немає ніякої різниці...» Ось вона, реальність... Хай би їй грець, цій ночі, яка морочить людині голову своїми примарами та фантазіями... Хай живе сонце! Сонячне світло має таку властивість: воно освітлює не тільки довколишній світ, але й розум людський.
Я дав собі слово більше не навідуватися до садиби, не зустрічатися з навісною дівочою юрбою, а головне — з цією Сарою. Але дотримати цього слова ніяк не вдавалося.
Дівчата дуже наполягали. А обставини й випадок весь час були не на моєму боці. Втім, що вже тепер гріха таїти? Я й сам не надто пручався. Я став часто бачити Сару.
Ця дівчина проявляє до мене велику симпатію, весь час вона зайнята мною. Чому? Попри те, що мій мозок весь час зайнятий цим питанням, я досі так і не знайшов на нього відповіді.
Я помітив одну річ. Мої думки про Сару вночі разюче відрізняються від моїх думок про неї вдень.
Вдень я з жорстокою холоднокровністю аналізував цю дівчину й приходив до висновку, що вона — легковажне й безглузде створіння, зіткане почасти з косметики й прикрас, почасти — з хизування й кокетства.