Листя землі. Том 2
- Автор: Дрозд Владимир Григорьевич
- Серия: Листя землі #2
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Листя землі. Том 2». Краткое содержание книги:
Автор висловлює глибоку вдячність людям, які свого часу надиктували йому або написали спогади про пережите. Без таких спогадів, без пошуків дослідників нашої гіркої минувшини ці книги не були б написані.
«Листя землі» — результат колективної праці народу і письменника.
Художник Олексій Яцун.
Уранні батько погойдався на могилки копать нашій Наді яму. А мати загорнула тільце Надине у хустку і почала приголошувать: «Ой донечко, донечко, нащо ж ти пішла од нас?!..» Я слухала-слухала та й кажу: «Дак ви ж, мамо, самі її на той світ відправили…» Тади яна прив'язала мене у хліві темному, до сундука старого, ще й руки назад завернула. Мені сильно боліло, і я плакала. Так вона робила, бо так їй батько наказав. Сама ж пішла з дому. Коли се приходить наша тітка Оксана і запитує в Олі, де наша матір. А Оля відповідає: «Мама пішла на могилки, за лікарню». — «Чого яна туди пішла?» — «Бо Надя померла і яни з батьком закопають її у землю». — «Коли Надя померла?» — «Сьої ночі». А я сеє усе чую з хліва, бо вони у дворі балакали, хочу гукнуть до тітки Оксани, а вже голосу нема, шиплю тольки, як гадючка. Тут тітка далєй питає: «А де ж ваша Таня?» — «Таню мама прив'язала у хліві, до сундука. Бо Таня такая противна, де що знайде, хапає і їсть». — «А може, ви їсти їй не даєте?» — «Ми і Наді їсти не давали, — каже Оля. — Вона й померла…» Дак тітка Оксана знайшла мене у хліві, одв'язала від сундука і повела до голови колгоспу. А тади головував у нас на Горі Андрій Кривий. Вислухав йон тітку Оксану і каже: «Будеш, дитино, у яслах колгоспних жить і няням помагать за малими дивитися». У яслах мене нагодували, і я там зосталася. Батько з матір'ю закопали Надю, вертаються з могилок, а мене у хліві нема. «Де Таня?» — запитують в Олі. Та розказала. Дак батько прийшов у ясла і хотів мене забрать. Але Андрій Кривий вийшов із контори і насварився на нього: «Ти, Чорний, дєток своїх голодом мориш, аби скоріше на могилки однести і закопать, де совість твоя людяцька, іди одсюль!» І батько пішов ні з чим.
У яслах мені було добре, няні жаліли і давали їсти. Але до батька з матір'ю мене таки тягло, дитя є дитя. Одного дня подибала я додому. Се уже було під осінь. Вулицею бігла колгоспна свиня і вкусила мене за руку. Переступаю поріг — мати пече хліб у печі. Рука мені так боліла, що я місця не знаходила. Присіла коло печі, а гаряча заслонка упала і обпекла мені другу руку. Мене поклали до сільської лікарні. І се було для мене луччей, не було щастя, так нещастя помогло. Бо коли мати пекла хліб, а я сиділа ще на призьбі, з рукою покусаною, батько казав до матері, і я чула: «Дай, Тані гарячого хліба, щоб наїлася і померла…»
У годі тридцять четвертому у нас народився Івасик. Батько з матір'ю і його зі світу згубили, хоч уже й луччей нам жилося, люди вже не мерли од голоду, як ранєй. На личико Івася вони клали подушку, щоб йон задихнувся. А я подушку зніму, нажую хлібця, у марлю покладу, дам Івасику, і йон смокче. Гарненький був хлопчик, білявий. Тут мене знову поклали до лікарні, сильно ноги боліли, коліна попухли. Болєй місяця колодою у ліжку лежала. Стала виповзати на вулицю, бачу, мати несе повз лікарню у бік могилок ящик од посилки. «Що се ти, мамо, несеш?» — запитую. А вона мені відповідає: «Івасик наш помер». Тут я не стрималася, хоч ще слаба була: «Се ви з батьком його убили!» — «Що се ти, Таню, таке дурне мелеш! — матір до мене. — Івасик сам помер». — «Покажи». Вона ящик відкрила — Івасик геть синій, зігнутий. Мені й досі тяжко згадувать. Дуже тяжко такеє забути. Потім я дошкутильгала до свого ліжка, лягла і плачу. Аж заходить лікар наш, запитує: «Чого се ти, Таню, плачеш? Мо', тебе хто зобидив?» Я розказала. Дак йон батька мого перестрів на вулиці і сильно сварив. А з батька як із гуся вода: «Не вірте ви Тані, яна у нас — дурочка…»
І болєй я вже не пішла додому, а робила у сільській лікарні що могла, носила воду і помагала посуду мити. Там мене добре годували. Тольки, бувало, наллють мені супчику, а я — не їм. «Чого ти, Таню, не їси?» — повар запитує. «Понесу луччей додому, — відповідаю, — у нас є маленький хлопчик, мама дає йому цицьки, а там — нічого нема. Я мамі супчику однесу, яна поїсть, і з'явиться у неї молоко для маленького». А се уже у нас Петрусь народився. Повар похитає головою і каже: «Їж, дитино, я і для мами твоєї дам».
І такочки плелася моя жисгь, за годом — год, довго розказувать, коротко слухать. У голоді, холоді, роботі і в радощах маленьких, житейських. Чого тольки я не робила — і дєток чужих няньчила, і череду сільську пасла, і торф на болоті копала. Як ні тяжко жилося, а сонечко блисне уранні — уже й радієш. А найбільшою радістю моєю було — до лісу піти, із лісом говорити. Ліс мене чув, і я лісу голос чула. Душа в душу ми з ним, лісом, жили, і болєй нікого мені не треба було, хоч уже в дєвки вибивалася і хлопці й парубки задивлялись на мене. А в годі сорок третьому, уже наші вернулись, обидили мене сильно і хворою по-женськи навік ізробили. Се я тади посильною в сільраді була, і послав мене голова аж у Крутьки, у військову частину по якийсь папір казенний. Узяла я конверта з тим папером і назад поплелася, а вже сутеніло. Як вийшла я з Крутьків, на Чумацький шлях, наздогнала мене велика машина воєнна. У кузові сиділи солдати, а в кабіні — капітан і шофер. Машина зупинилася, і капітан каже: «Сідай, дєвко, підвеземо, куди тобі треба». Я подивилася — людей багато. «Добре, — кажу, — висадите мене у Пакулі, коло сільради». — «Де тобі треба буде, там і висадимо», — се капітан. Але вони трохи проїхали і в поле звернули. «Зупиніть, — кажу, — мені — в Пакуль». А вони — регочуть. І капітан — руку мені під кофтину, а там — конверт із папером казенним. «Що це у тебе тут? — запитує. «Письмо од нареченого, з фронту». А вже машина серед поля зупинилася. Дак йон, капітан, конверта з папером казенним не чіпав болєй, а каже: «Я — перший, потім — шофер, а тоді — хто із солдат захоче…» — «Ви що, жартуєте?» — питаю я. А йон: «Німці з вами жартували, а ми, хохлушко, не для жартів вернулися». Я почала плакати, а капітан нагана дістав і командує: «Іди!» Одвів трохи од машини, на просянище: «Лягай!.. Чого ревеш, як корова?!» Дак сперва — йон, тади — шофер. Далєй солдатам капітан каже, а яни — ні. Завели машину і поїхали. А я серед поля лишилася, розтерзана, хоч умирай. Виповзла якось на шлях, коли се ще якась машина гуде, фарами у мене світить. Аж то легковушка, а в ній — майор і перекладачка, сих я вже знала, яни у нашому селі стояли. «Що з тобою, дівчино?» — запитують. Розказала. «Номер машини пам'ятаєш?» — майор до мене. А я тади ще й літер толком не знала, се я уже на шахті трохи навчилася. «Ну, ми їх все одно знайдемо і розстріляємо!» — майор каже. Посадовили яни мене у легковушку і в госпіталь свій завезли, у Мрині. Дак я два місяці у госпіталі пролежала. А як мене уже виписували, лікар і каже: «Підлікували ми тебе як могли, але по женськи на усю жисть свою калікою зостанешся». Так воно і вийшло. А чи хто шукав обидчиків моїх, не знаю, мабуть, война усе списала.