Листя землі. Том 2

До Книги днів я вписую жисть свою горісную — для пам'яті людської. Долю свою, що гіркіша редьки гіркої, вписую, на докір небесам німим, де вузли наших доль на кроснах всесвітніх в'яжуть і тчуть. Так баба Наталка розказувала, навідуючи мене у сліпому домі, у Мрині, де я перебувала, покуль світу білого не бачила. А ще вона розказувала, ніби небо над нами синє од того, що яно усе льоном квітучим засіяне. І буцімто ми, люди, тольки льонинки, що їх янголи небесні жменями на землю кидають. А жисть земна — се і є терниця, в якій нас, льонок небесний, мнуть і тріпають, покуль тіла наші кострицею в землю ляжуть, а волокінця душ туманом сизим повернуться на небеса. Багато про що яна, баба Наталка, гомоніла, мене, у пітьмі моїй страшкій розраджуючи, бо давня була, як Пакуль наш, самого Нестора, Семирозумом прозваного, ще пам'ятала і через теє розумака була велика. А батько наш — приходець був, із-за Чорного лісу, Чорним по-вуличному прозивався, так і записано нас, у бомагах казенних.

Мо', яно і не годилося б усього вписувать, що хочу вписати про родителів своїх, бо вже вони на тім світі і нікому не поможеться з писання мого. Але яно мене мучає, день і ніч про сеє думаю, сидячи в хаті порожній, де батьки мої вік звікували і стіни й кутки не добром, а злом, як сирістю земною, напитані. І вписую, аби для інших людяк навука була, що так чинити у жисті земній не можна, а треба усім нам жити чесно, і не тольки для себе, а й для інших, добро множачи, а не зло. Тади буде добре усім, жисть буде добра, помирать не захочеться, а тольки жить і жить. Хоч і неграмотна я, до школи не ходила ані одного годика, навчалась поміж народу, спочатку вивчилася літерки малювать, а далєй уже слова складала, у рядочки нижучи, наче теє намистечко. І надумала записать до Книги днів пакульських, самим Нестором Семирозумом започатої, як текла вона, жисть моя безпросвітняя, наче тая ніч осіння, хоч недовга Іде. Надумала записать, як любов я шукала і ласку, шукала і не знайшла, ні в родителів своїх, ні в людяк, що їх на віку стрічала, бо нема її, любові. А любив мене і голубив тольки ліс наш, над рікою Невклею. А я любила на віку своєму тольки шахту, в якій трохи робить довелося, але й тут випадок злий і болєсть проклята усе од мене одняли. А ще хочу записать, як про Бога я у людей і в жисті своєї допитувалася і не допиталася досюль. Калі є він, Бог, і з його волі усе в світі земному твориться, то за які гріхи, за чиї гріхи так мене йон карає, од малого малечку до годів зрілих і далєй? У мене і без того хвороб усіляких багато, а йон ще нових додає, сипле на мене хворобами, як із мішка. Якби лікарі мене усю жисть не підтримували, уже б я давно і на світі не жила, а що ж — Бог? Уже літ із десяток, як руку мені вагоном переїхало і зламало, у шахті. А й досі болить мені рука, неправильно зрослася, підлогу помить не можу ані важкого на неї піднять. Я тади нікому з начальників правди не сказала, десятника пожаліла, не так десятника, як дєток його малих, бо і на них би окошилося. А хто ж мене пожалів, хто мені добром оддячив? Як робили ми в шахті, десятник наказав мені: «Відгреби, Таня, під вагоном». Полізла я слухняно під вагон, а Зіна, подружка моя, соннуха, із розплющеними очима спала, давай штовхать того вагона. Десятник думав, що я уже все зробила, та й собі. Вагон рушив, рука моя — трісь! — як закричу я. Десятник перелякався, що йому од начальників буде, тади ще строгість велика була, просить мене: «Будеш, дєвко, казать, що тобі на руку порода упала, що сама ти винна, не остереглася…» Дак зробила я добро йому, а собі зло велике, із шахти мене поперли, ані копійки не заплативши, і ніхто не поміг. І так усю жисть мою було, що я комусь добро робила, а мені — ніхто. Тольки ліс мене і любив, і лісові дяка моя, доки ще й житиму. Один час, на Донбасі, ходила я по церквах і до штунд ходила і все допитувалася: «За віщо мене Бог карає?» А мені відповідали, в один голос, що в церквах, що штунди: «Богові жертва потрібна, Бог тебе полюбив і наслав хвороб та усіляких горестей, ти — обраниця Божа…» А я їм відповідала: «Чому ж се йон мене так полюбив, чому мене обрав для хвороб і горестей, хай луччей вас йон так полюбить, як мене, усю мою жисть гірку…» І одвертали вони од мене лиця свої гнівні, недобрі. І я не вірила і не вірю, що є він — Бог, і що є любов, і є правда. На сьому світі. А на тому світі — не знаю, я ще тамочки не бувала.

Батько мій, як смертю йому запахло, розказують, молитися став, а до того не признавав ні Бога, ні чорта. А помер йон того дня і року, коли й Сталін помер, якого теж усі ми батьком називали, хоч ніякий йон не батько, мучив нас, людяк простих, хужей вітчима злого. Як прийшла мені телеграма, побігла я до Олі у швейну: «їдьмо батька хоронити, йон тебе любив трохи, а об мене ноги витирав, та зла я не маю». Але навідріз відмовилася Оля, хай його, мовить, чорти хоронять. Тади пішла я у цех, де Петро робить, про телеграму сказала. А йон тольки зуби зціпив і головою похитав. Дак я зняла з книжки усе, що в мене було, лахманини свої — за плечі, попрощалася із сусідкою по гуртожитській кімнатці — та й на вокзал. Хоч Іде не знала, як воно мені тут буде і чи курник батьків не завалився. Уже я, думаю, Олі й Петрові не треба, уже яни на місцях хороших, уже пристроєні, уже не голодують. А може, я ще у Пакулі комусь потрібна буду. Горя у світі — як моря, усіх сліз людяцьких не осушиш, але хоч на одну сльозину завдяки тобі менєй стане, уже ти не марно земельку топчеш. А батечка свого, покуль у поїзді їхала, за усе його простила. Простила не простила, а зла із собою не везла. Як брела із Мрина, по коліна в снігу, через Страхолісся ліс мене упізнав і теплом у душу дихав. Уклонялася я лісові як живому і дякувала за все дякою нутряною. А як побачила батька в труні, знову душею схолодала. Бо й смертонька йому не помогла, лежав у труні — з лицем кам'яним, чорним, на весь білий світ злий. І горювала я над труною без сліз і душею — суха, горювала примовляючи: «Татко, пожалій ти, пригорни Надю, Івасика, Колю, дєток своїх, хоч на тім світі, як на сьому світі голодом морив, і серця у тебе не було до них, і жалю не було, сам жив-поживав, як тобі хотілося, а маленьких дєток згубив. І живим нам ти насолив кріпко. Петро, син твій, не захотів на похорон до тебе приїхать, йон, каже, дєтство моє чорним зробив. І дочка твоя Оля, хоч ти і луччей трохи був до неї, не змогла твого норову поганого забуть, простити не змогла. І тольки я, Таня, од якої ти лицем і душею одвертався, на той світ дочасно спроваджував, тольки я приїхала провести тебе у путь твою останню, але і я над тобою словами плачу, а не серцем…» І розвидніло лице батечка мого у труні, а мо', то у моїй душі розвидніло, і залилася я слізьми гарячими. Бо якщо ми, люди, одне одному не простимо, хто нам — простить?