Листя землі. Том 2

Потім ми стояли табором, це було у Литві, і займалися військовою підготовкою. Раптом мене викликають до штабу полку і кажуть: «Досить, товаришко Жила, даремно їсти народний хліб. Ми вам даємо п'ять гектарів землі, коней і старшину Сагайдака із господарчим взводом. Посадіть картоплю, капусту та інші овочі. Оброблятимуть бійці під вашим керівництвом і командуванням старшини Сагайдака. Зрозуміло завдання?» — «Так! — відповіла я. — Дозвольте виконувати?» — «Виконуйте!» Віра організувала садіння городу, підкормку рослин, обробку. Город вийшов на славу. І з товаришем Сагайдаком Миколою Павловичем, старшиною господарського взводу, у неї склалися добрі стосунки, робочі, службові, що згодом переросли в особисті. Сагайдак до війни жив у Білорусії, село його за зв'язки з партизанами спалили німці, уся родина його загинула. Як і мене, на мирному фронті старшину Сагайдака ніде й ніхто не чекав. І ми домовилися, коли нас демобілізують, шукати щастя мирного життя разом. Правда, я казала старшині Сагайдаку, що не зможу любити його усім серцем, бо давно і вірно люблю дорогого вождя і учителя товариша Сталіна. Але старшина Сагайдак віджартовувався на те: «Віро, ми разом любитимемо товариша Сталіна!» Я згідно кивала головою, а потім, на самоті, діставала з кишені гімнастерки портрет товариша Сталіна і просила у нього вибачення, що я ділю своє серце між ним і старшиною Сагайдаком. Товариш Сталін мудро усміхався і заспокоював мене: «Боєць Жила! Міцна сім'я — міцна держава, а старшина Сагайдак пройшов тріумфально шляхом перемоги. Добре, що ви любите радянську владу і її керівників, але це не мусить заважати вам любити червоного бійця старшину Сагайдака, відзначеного, як і ви, орденами та медалями за ратний подвиг». Так казав до мене з портрета товариш Сталін, і я заспокоювалася. До всього старшина Сагайдак, як і я, любив роботу в сільському господарстві. І ось він запріг коней у культиватор і став обгортати картоплю на нашому городі. І коли старшина Сагайдак розвертався у кінці гону, зачепив череслом сховану у землі німецьку міну. Міна вибухнула, і старшини Сагайдака не стало…

Опісля несподіваної, у мирний час, смерті товариша Сагайдака Віра уже не могла служити в армії, хоч і далі любила Батьківщину і товариша Сталіна, генералісимуса. Але з нею зробилося таке, що їй нікого не хотілося ані бачити, ані чути. Сиділа цілими днями край городу і плакала, наче береза весною. Віру демобілізували. Так завершилося її героїчне життя на полях битви з німецьким фашизмом.

І ось Вірі уже треба їхати додому. А де її домівка? І Віра згадує сім'ю, в якій вона почувалася не квартиранткою, а дочкою. У селі Воздвиженці на Запоріжжі, звідки, ще задовго до війни, у тридцять шостому році, розпочинався її трудовий шлях. Згадує вона тітку Настю і дядька Петра, які вони добрі буди до сироти і щиро співчували її горю. Давно це було, майже десять років спливло відтоді, і яких років, але рідніших людей, після смерті матері, вона ніколи не мала у цілому світі. І Віра їде у село Воздвиженка.

Коли я допішкувала до села, уже стемніло. Але яскраво світив місяць і я легко знайшла знайому хату. Серед двору на току лежали розв'язані снопи пшениці. Мабуть, із городу. Я постукалася у темне вікно хати. Ніхто не чує, ніхто не відгукується, поснули. Вирішила і собі вкластися на снопах пшениці у дворі та й перебути ніч. Так і зробила. Місяць, повний, круглий, плив по небу, усе ближче і ближче до мене. Аж тоді роздивилася я, що то зовсім не місяць, а сам товариш Сталін, у новенькому мундирі генералісимуса, з позолотою орденів та погонів, од яких — сяючі кола по небу, наче брижі по воді, схилився наді мною. І волосся його над чолом високим, і лице, і вуса — усе було ніби з чистого срібла відлите. І така ж світла, сяюча рука місячним променем простяглася з неба і погладила мене по голові. Я вдячно усміхнулася на ту ласку товариша Сталіна і — поринула у щасливий сон. Спала міцно, витомлена дорогою зі станції. А господарі тримали песика. Певно, він десь бігав, а коли повернувся до двору — став гавкати на гостю. Але Віра так спала, що не чула гавкоту. Песик розбудив господаря, дядька Петра. Дядько Петро вийшов у двір, побачив солдата, що спав на снопах пшениці, під місяцем-повнею, став над ним і гукає: «Товаришу боєць! Хто ти?! Звідкіля? Як ти опинився у моєму дворі?!» Віру розбудив голос дядька Петра, але спросоння забула, де вона, що з нею. І мовить до господаря: «Ой, зачекайте, пригадаю, хто я…» Господар пильніше придивився до мене та як загукає на весь двір: «Та се ж Віра Сидорівна! їй-бо, вона! Вставайте, Віро, ходімте до хати! А ми ще якось про вас згадували, де ви та що з вами…» Я зайшла до хати, привіталася. Тітка Настя цілує мене, обіймає: «Що ж се ти, дитино, прийшла додому і не достукалася, лягла на розв'язі спать!»