Листя землі. Том 2

І тут він прокидається зі сну. На лежанці, у материній хаті. Матір сидить в узголів'ї його постелі і усміхнене, сумно зирить на сина.

— Що снилося тобі, Митрику, у хаті матчиній, сумнеє чи веселе?

— І сумного, і веселого — усього наверзлося, — безтурботно засміявся Митро. — Снилося, ніби я довго блукав по болотах та нетрищах, так довго, що уже й жити не хотілося, а хотілося померти. Аж покуль не вселився у мене птах і сам я птахом зробився. Мабуть, переїв учора твоїх гречаників. Смачненні були гречаники, у війську таких не дадуть. Але тренер обіцяв, що мене впишуть до спортивного відділення, при міській комендатурі, а там — добре годуватимуть.

— Розкажи-но мені, синку, сон свій, усе, що запам'яталося, — попросила мати. — Хоч ви теперечки вельми вчені, ні в що такеє не вірите, але у снах я знаюся, ще Нестор, Семирозумом прозваний, навчав мене плетеники снів розплітати.

І переказав Митро сон свій дивний. Уважно слухала його Уляна, знову і знову перепитуючи, а по тому мовила так:

— Синку мій, горенько моє! Сон твій — не випадковий, урочний сон твій. Бо я коло тебе сиділа і про будучне твоє роздумувала сумно, як і кожна мати, що проводжає сина в далеку дорогу. Не стелеться тобі шлях житейський легкий, не сподівайся на легкоту і на годину сонячну не сподівайся. Довго і тяжко, ой тяжко, брестимеш ти по жисті, багато боліт і нетрищ судилося тобі перебрести. У вогняній завірюсі, а не у солодкому літеплі дорослітимеш ти душею і тілом. Але ніколи не одчаюйся, до останнього подиху вір, що доля тобі ще усміхнеться. Не про смерть, а про жисть думай. Мак дозріває довго, усеє літечко Боже. Але настає час, коли маковика зерном зрілим наповнюється, і вже їй ніяке лихоліття не страшке, бо висіються зернятка і по весні рясно зійдуть. Ти, синку, ще — маківка порожня, зелена, а світ для тебе — книга прочотна, яку поспішаєш жадібно гортати. А настануть часи, коли світ довколишній як пустеля для тебе стане, не вельми цікава. А читатимеш — спрагло — книгу, яка — у душі твоїй дозрілій. І здасться вона, книга тая, цікавішою для тебе за усі дива світові. Се правда, що душу Бог дарує людині разом із народженням тіла людського. Але душа тая — ще голонуцик безпомічний, пташенятко крихітне, а не птах. Виростає ж душа, у пір'ячко вбирається, здобувається на крила разом із людякою, у пережитіях земних…

Уважно слухав Митро матір свою, бо звик перед нею шануватися. А розуміти — мало що розумів. Навчали його і в школі пакульській, і в училищі мринському, що релігія — опіум для народу, що Бої, душа і все таке інше — вигадки церковників. І у матері — це пережитки дня учорашнього, темного дня. Ми не можемо чекати милостей від природи, узяти їх у неї — наше завдання. Як і від життя. Великий Мічурін. Матір — сама природа, уособлення Пакуля, відгородженого від широкого світу несвідомістю селян, загубленого у нетрищах і болотах. Але коли сказала Уляна, що належалося б йому перед дорогою далекою, перед життям новим, солдатським, вклонитися могилам родичів померлих, погодився, хоч — не без прихованого посміху на обличчі. Хай буде, як хочеться матері, остання данина, з його боку, забобонству пакульському. Вклоняються могилам героїв, які життя поклали за звільнення народу від капіталістичного рабства, а в Пакулі — які герої? І все ж як сходили на гору Вишневу, ступали обережно між могил, травою зарослих, схожих на хвилі застиглі, хвилі часу, щось ворухнулося у грудях Митра, ніби й справді душа там була і затріпотіла крихітними крильми. А як наблизилися до могили високої, з хрестом різьбленим, вогнем обпаленим, могили, в якій Нестора, Семирозумом прозваного, похоронено, ніби долоню теплу поклав хтось невидимий на чоло Митра, ніби промінь сонця, хоч день хмаристий видався, сяйним стовпом над шпилем гори Вишневої засвітивсь. І не міг збагнути Митро, що з ним діється. Але діялося щось. Ніби на орелі, подумав, коли високо-високо злітаєш, аж серце завмирає. А Уляна казала: