Історичні витоки українського лицарства
- Автор: Фігурний Юрій
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Історичні витоки українського лицарства». Краткое содержание книги:
Київ, Видавничий дім «Стилос» 2004
ББК 63.3(4УКР)41-46 Ф 49
Особливо варто відзначити невибагливість запорозьких козаків у повсякденному житті, яку можна порівняти з аскетизмом західноєвропейських лицарів-ченців. Іноземці у своїх щоденниках і записах вирізняли невибагливість та аскетизм запорожців як найвиразніші риси цих степових воїнів. Італієць Альберто Віміна писав, що це люди благородні, але суворі й грубі, люди волелюбні, які, очевидно, не цінують багатство і вміють задовольнятися малим.
Аскетичність козацького життя, зокрема під час походів (а в них вони провадили більшу частину свого життя), була добре відома сучасникам — вітчизняним та іноземним. Павло Халебський, що супроводжував Антіохійського патріарха під час його подорожі по Україні в середині XVII ст., захоплено відгукувався про скромність Богдана Хмельницького. Він не брав з собою у похід нічого з коштовного посуду, якого, за словами Павла Халебського, у козаків було вдосталь.
Інший іноземець наголошував, що запорожці — рідкісний приклад аскетизму і поміркованості в усьому.
Колективне землеволодіння — ще одна з паралелей між архетипами культури козацтва та пізньосередньовічного лицарства Західної Європи. А.Скальковський зазначав, що усі дії мешканців Запорожжя завжди підпорядковані поняттям громада або товариство. В Запорозькому війську ніхто не становив особи, відокремленої від товариства, миру. Всі без винятку запорожці (поки вони зоставались справді козаками або мали статус козака): кошовий, старшини, як і прості козаки, завжди діяли тільки миром, цілою громадою, від імені усього або частини війська. Курінні козаки не повинні були мати жодної іншої власності ані у війську, ані поза його межами, окрім зимівника, побудованого на запорозькій землі, стад, платні та грошей, зароблених промислами чи здобутих на війні. Ймовірно, що у XVI–XVII ст. козак не володів іншою власністю, крім коня й зброї.
На думку Д.Яворницького, на Запорожжі вся земельна територія була общинною, спільною власністю, і тільки те, що було побудовано козаками на землях товариства, було приватною власністю. Якщо ж згадати давній, щорічно повторюваний, звичай кидати ляси, тобто жереб на землі й річки (чимало зимівників будувалися лише для тимчасового перебування), — це буде підтвердженням думки про існування у запорожців колективного землеволодіння, що тісно поєднує запорозьке товариство із європейськими лицарсько-чернечими орденами.
Колективне землеволодіння збереглося і на пізньому етапі розвитку Запорожжя. Так, у 1772 р. військовий писар Іван Глоба, один з найвпливовіших старшин громади, попрохав у Щербинівського куреня поступки на невелику частину курінного подвір'я. Отаман куреня Іван Стуконіг з товариством відповів йому на це, спільно із старими й молодими козаками ухваливши: Так як дворище курінне, а не одного господаря, то на заміну чи на продаж поступитися ним ніяк не можна, аби між товариством й одному перед іншим опісля нарікань не було і через те ніхто не відповідав.
Запорожці, як і західноєвропейські лицарі, глибоко вшановували багатьох християнських святих, але деяких з них, а саме Діву Марію-Покрову, святих Михаїла і Георгія (Юра) виокремлювали із загального ряду, поціновуючи найбільш шанобливо. Скажімо, у середовищі запорозьких козаків Пресвята Богородиця Діва Марія уособлювалась покровителькою Низового війська, і скрізь, де панувала Січ, зводився негайно храм в ім'я Покрови Пресвятої та Пренепорочної Матері Боголюдини.
Д.Яворницьким впорядковувались свідчення про ікону Покрови Богородиці, котра зберігалася у м. Нікополі. На ній високофахово були зображені Матір Божа, Микола Чудотворець і Михаїл Архістратиг, а нижче них були намальовані у повному озброєнні, в чоботях, в широких шароварах, оперезаних зеленими поясами, з відкритими, ретельно поголеними головами, запорожці. Від козака, який зображений на передньому плані з правого боку, йде напис, витягнутий у вигляді вузької стрічки майже до самого вуха Богородиці: Молимося, покрий нас чесним твоїм покровом, порятуй від всякого зла. А дещо вище цього надпису зроблено інший: Порятую і покрию, люди мої. За легендою, на іконі увічнено останнього кошового Петра Калнишевсько-го з товариством, які моляться, щоб відвернути біди, що загрожують Січі з боку Москви.
У своїх молитвах козаки просили у Діви Марії Покрови заступництва і покровительства. Молитися ж вони уміли. Ось як це описує один з народних переказів: Молиться, було, не так, як оце ми, грішні, харомаркаєм, а як стане на схід, то далеко чуть, що молиться. І не такі молитва, як у нас, а старинні козацькі і все про Миколу та про Покрову.
У селищі Опанасівці (Нижня Наддніпрянщина) до 1917 р. зберігався іконостас у старій церкві. Посеред іконостаса, вище царських воріт розташовувався образ Господа Бога, а його престол оберігали праворуч архангел Гавриїл, а ліворуч — архістратиг Михаїл. Обидва ці керівники небесних сил були зображені у вигляді запорожців: Михаїл навіть виразно у смушковій шапці і з мечем. Ймовірно, на цьому іконостасі відтворено чи усвідомлення запорожців себе, як всесвітніх лицарів на морі і суходолі, яким випала велика честь оберігати престол Бога, чи ж те, що запорожці, несучи до Господнього Престолу свою відчайдушну хоробрість і відвагу, готові у будь-який момент покласти голови за його ім'я.
Як відомо, в часи Київської Русі-України святий Георгій (Георгій Побідоносець) — воїн-вершник — уявлявся одним із покровителів київських князів. В козацькі часи його значення дещо підупало, проте так чи інакше він вважався одним із захисників славних українських лицарів. Так, на козацьких корогвах (прапорах) зображувались образи Спасителя, Покрови-Богородиці, архангела Михаїла і Георгія-Побідо-носця, який стояв на змієві.
Таким чином, безсумнівно, Запорозька Січ не тільки мала аналогії з духовними лицарсько-чернечими орденами Західної Європи XII–XIV ст. З ними Січ поєднують також релігійність і аскетизм козацького побратимства, колективне володіння земельними угіддями, культи Діви Марії Покрови, пошанування святих Михаїла та Георгія Побідо-носця (св. Юра). Ймовірно, ці західноєвропейські пізньолицарські впливи не були прямими, а швидше всього, опосередкованими як у просторі, так і в часі. Духовні лицарсько-чернечі ордени були не тільки зразком і об'єктом для наслідування запорозькими козаками, зокрема, січове лицарство розвивало старі лицарські і творило нові власні традиції на плідному українському ґрунті.
Етапи формування індоєвропейської військової традиції та українське козацтво
Індоєвропейська військова традиція складалася впродовж не одного тисячоліття й увібрала в себе надбання індоєвропейських народів за останні 6 тис. років. Проблема становлення індоєвропейського військового культурного комплексу залишається актуальною і в наш час. Незаангажоване, об'єктивне висвітлення історії формування та символіки військових традицій — необхідна підстава творення міцної армії незалежної України.
Коротко зупинимося на найдавніших етапах вінськово-культурного комплексу індоєвропейської сім'ї народів.
Індоєвропейський військовий культурний комплекс починає зароджуватися, ймовірно, ще в неоліті у V тис. до н.е. В епоху нового кам'яного віку археологами простежено виникнення ряду елементів, що в подальшому отримують розвиток у традиційній мілітарній культурі індоєвропейських народів. Ці риси чітко проявилися у наступну енеолітичну добу (IV–III тис. до н. е.) у вигляді так званого степового поховального комплексу. Його складовими можна вважати курганний насип, скорчена позиція похованого, посипання небіжчиків червоною вохрою, зброя, кам'яні антропоморфні стели, культ коня та колісниці тощо.
Ще у V тис. до н.е. праіндоєвропейці, а саме племена дніпро-донецької культури засипали свої поховання червоною вохрою. В археології ці поховання одержали назву колективних могильників маріупольського типу. Померлих чоловіків-воїнів, окрім того, супроводжував багатий поховальний інвентар, в тому числі крем'яні ножі. У двох випадках при кістяках були виявлені кам'яні булави досконалої роботи з циліндричним отвором для держака. Присутність червоної вохри у похованнях праіндоєвропейців є виявом зародження закономірності вживання і використання червоного кольору, доказом чого є широке застосування червоної вохри у поховальному обряді, яке зафіксоване у праіндоєвропейських воїнів-скотарів середньостогівської культури, котрі мешкали в українських степах в IV — на початку III тис. до н. е. А, як ми бачили, червоний колір є головною барвою-ознакою військової верстви та одним із багатьох архаїчних аксесуарних компонентів індоєвропейського військового культурного комплексу.