Історичні витоки українського лицарства
- Автор: Фігурний Юрій
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Історичні витоки українського лицарства». Краткое содержание книги:
Київ, Видавничий дім «Стилос» 2004
ББК 63.3(4УКР)41-46 Ф 49
Слід зауважити, що хоча козацький намогильний хрест — явище недавнє (XVII–XVIII ст.) і християнське, але витоки його, на нашу думку, — як надгробного символічного поховального монумента над загиблим воїном, — сягають тих прадавніх часів, коли скіфо-сармати встановлювали на могилах визначних представників військової аристократії (еліти) скульптурне зображення озброєного воїна.
Д.Яворницький, подорожуючи наприкінці XIX ст. територією колишнього Війська Запорозького, зробив описи багатьох запорозьких хрестів, але, на жаль, ані час, ані люди не пожаліли козацьких хрестів, і їх залишилося обмаль.
Після віддавання останньої шани загиблому козаку-лицарю по ньому здійснювались иоминки-тризна — урочисте прощання з померлим. Після похорону козаки споживали їжу, пили з поминальної чаші, виливаючи при цьому частину напою на могилу. Проте під час військових походів і кривавих змагань з ворогом, коли козаки відчували нестачу в харчах, тризна була дуже бідною, але все ж таки була. Так, у думі Про Хведора Безрідного розповідається, як козаки поминали Хведора тим, що у себе мали: цвіленькими сухенькими військовими сухарцями.
Козаків, як правило, хоронили зі своєю зброєю і військовим спорядженням, хоча траплялися й винятки. Д.Яворницький писав, що коли взяти в руки лопату і розпочати копати правий берег річки Чортомлик, на місці колишнього козацького кладовища, неважко знайти і цілі людські кістяки, і шматки різноманітного одягу, і давні козацькі чуби-оселедці, і олов'яні кулі, і уламки свинцю, і великі кружала дроту, і навіть козацьку зброю.
Коли у XIX ст. з річки Підпільної утворилася ріка Орлова, що затопила козацький цвинтар і почала вимивати з землі й виносити в Дніпро цілі запорозькі труни, то місцеві нащадки запорожців вважали, що у такий спосіб наші лицарі-богатирі, почувши про знущання турків над християнами, вирішили стати на їх захист, і ось попливли ці мертві козаки, немов живі, при повному озброєнні, до них на допомогу. Подібна бувальщина недвозначно свідчить, що слава про козаків як вірних захисників християнства не загинула в пам'яті народу.
Одним з елементів козацького поховального обряду в українському фольклорі зостається козацький бойовий кінь, що споглядав останні хвилини помираючого козака, сумуючи й плачучи:
Це дуже віддалений залишок індоєвропейських військових поховальних обрядів і прояв культу коня, за яким бойовий кінь був не тільки вірним товаришем воїна на полі бою, а й супроводжував свого загиблого господаря на шляху в потойбічний світ. Хоча за часів християнства цей елемент поступово зійшов нанівець, але згадки про нього збереглися в українському фольклорі. Саме коню помираючий козак виливає всю свою тугу, саме коня він просить бути сумним вісником найтяжчої звістки:
Отже, козацький військовий легендарний поховальний обряд був одним з важливих елементів індоєвропейського культурного комплексу воїнів-професіоналів. Його найбільш характерними рисами поставали: червоний поховальний колір — колір військової верстви воїнів-професіоналів; насипання високих могил над найбільш визначними козацькими ватажками — символ величі і слави загиблих воїнів-героїв; велика кількість в похованнях зброї і військового спорядження — й у потойбічному світі воїн зоставався воїном і зброя йому була конче необхідна; бойовий кінь як вірний супутник полеглого воїна не тільки в реальному, але й у підземному світі; влаштування тризни — урочистого прощання з покійним, якому присвячуються бойові ігри та змагання, поминки, які символізували невмирущість вояцько-лицарського духу. Проте слід зазначити великий вплив християнства на козацький поховальний ритуал, що ліквідував чимало язичницьких елементів індоєвропейської традиції і пристосував їх до сучасних вимог.
Таким чином, поховальний обряд індоєвропейських воїнів-професіоналів зберіг властиві йому характерні риси впродовж тисячолітньої історії розвитку мілітарної індоєвропейської культури і був успадкований та збережений (тією чи іншою мірою, стосовно християнських традицій) українським козацьким лицарством, істинними професійними воїнами середньовічної України.
Розділ III. Культура українського козацтва як прояв мілітарної традиції індоєвропейців
Тюркські впливи у традиційній козацькій культурі
Досліджуючи архаїчні елементи в культурному комплексі українського козацтва як своєрідний прояв індоєвропейської мілітарної культури, слід розглянути східні, переважно тюркські, впливи на військово-побутову культуру українських козаків. Серед науковців побутує думка, що феномен українського козацтва почав зароджуватися і формувався під інтенсивним впливом з боку своїх південних кочових сусідів (татар). А прототипом запорожців було тюркське козацтво, яке існувало вже в XII ст.1
Як уже зазначалося, українське козацтво було типовим виявом індоєвропейської військової культури і певною мірою — специфічним проявом на українському ґрунті культури західноєвропейського лицарства. Хоча козацтво сформувалося і остаточно постало на історичній сцені наприкінці XV — в першій половині XVI ст., його архаїчні складові елементи являли собою відголоски дуже віддалених у часі загальноіндоєвропейських військових традицій. Без сумніву, мілітарна традиція впродовж усього свого існування зазнавала змін і підпадала під чужі впливи, проте стрижень її залишався незмінним.
Щоб визначити рівень і вагу тюркських впливів на традиційну козацьку культуру, доречно нагадати деякі важливі аспекти генези індоєвропейців та їхнього культурного комплексу.
Використовуючи метод лінгвістичної палеонтології, вчені реконструюють головні етапи формування індоєвропейської прамови. Так, російський вчений Микола Андреєв, спираючись на праці Ф.Сосюра та А.Мейє, висловив припущення про існування трьох послідовних стадій формування індоєвропейської прамови: бореальної, ранньоіндоєвро-пейської та пізньоіндоєвропейської.
Для нас істотно те, що, за М.Андреєвим, бореальна прамова була генетичною основою індоєвропейської, алтайської та уральської мовних сімей. А це значить, що на цій стадії відбувалося активне взаємозбагачення і взаємовплив між пращурами індоєвропейських, угро-фінських (уральських) і тюрко-монгольських (алтайських) народів.
Бореальну прабатьківщину М.Андреєв розміщує в широкій зоні Євразії, що простягається вздовж 50-ї паралелі від Рейну на заході до Алтаю на сході. Через певний час на бореальному ґрунті між Рейном і Дніпром сформувалися індоєвропейці, поміж Дніпром та Уралом — народи уральської мовної сім'ї (угро-фінські і самодійські народності), між Уралом і Алтаєм — алтайська мовна сім'я (тюрки, монголи і тунгусо-маньчжури). Бореальну спільноту він датує пізнім палеолітом.
Окремі вчені не погоджуються з подібним датуванням бореальної спільноти, вважаючи, що ці природно-кліматичні і культурно-господарські реалії цілком відповідають мезоліту (VIII–VI тис. до н. е.). Носії бореальної прамови були мисливцями, полювали на тварин методами колективного загону та індивідуального вистежування, крім того, займалися рибальством та збиральництвом. Що ж стосується носіїв ранньоіндоєвропейської прамови, то в них вже чітко простежуються ранні форми землеробства і скотарства. Вони жили осіло, знали човен і глиняний посуд. Це дає їм підстави датувати цю епоху неолітом (VI–V тис. до н. е.) на противагу М.Андреєву, що відносив її до більш раннього мезолітичного часу.
Що ж стосується пізньоіндоєвропейської прамови на етапі, що передував її розпаду у IV тис до н. е. на окремі мовні групи, — її реконструювали на базі аналізу спільної індоєвропейської пралексики Т.В.Гамкрелідзе та В.В.Іванов (1984). На момент розпаду економіка праіндоєвропейців була скотарсько-землеробською. Але відстежуючи значний розвиток скотарської термінології, можна зробити висновок про безумовне панування саме скотарства. Про це свідчить також існування у праіндоєвропейців культу коня та бика.