Історичні витоки українського лицарства

Козаки запозичили у своїх південних сусідів широкий спектр військово-побутової термінології. Такими є, наприклад, слова паланка (турецькою — фортеця, у козаків — адміністративна одиниця), каюк (турецькою — човен, від нього утворилося слово чайка — типовий козацький корабель), кош, кіш (татарською — корзина, кибитка, курінь, у козаків — стан, військо; кошовий — козацький військовий керівник), бурдюг (татарською бурдюк — шкіряна посудина для рідини, у козаків — землянка), люлька-бурунька (турецькою бурун — ніс, у козаків — люлька-носогрійка). Отже, козаки не тільки запозичували тюркські слова, але й часто видозмінювали їх значення. Інтенсивно використовували козаки тюркську лексику для позначення рангової термінології Війська Запорозького: джура, осавула, отаман, товариш; для позначення атрибутів влади, військових регалій та символіки: барабан, буздиган, киндяк, китайка, кобза, сурма, тулумбас та інші.

Отже, можна підсумувати, що такі архаїчні елементи козацького культурного комплексу, як співці військової слави, вишкіл молоді, червоний колір у якості ознаки військової верстви, ставлення воїна до жінки, сакральні культи меча, коня, воїна-звіра, зв'язок битви з бенкетом, за своїм походженням належать до архаїчного індоєвропейського культурного комплексу. Ці елементи динамічно розвивалися в народів індоєвропейської мовної сім'ї у III—І тис. до н. е., а окремі з них зародились ще в період V–IV тис. до н. е., під час існування і початку розпаду праіндоєвропейської мовної спільноти.

Що ж стосується народів алтайської мовної сім'ї, а саме тюркомонголів, то в їхніх буттєвих структурах більшість цих архаїчних атрибутів, схоже, з'явилася пізніше, ніж у індоєвропейських народів. У тюрків вони мали вторинний характер і були запозичені ними у стародавніх скотарів-індоєвропейців у III—І тис. до н. е. під час першої хвилі кочовиків-індоєвропейців, які пересувалися степом Євразії на схід і принесли в алтайські степи скотарство, вершництво та пов'язаний з ним культ коня, воїна-звіра, сакральний зв'язок битви й бенкету тощо.

Не виключено, що деякі елементи зароджувалися і формувалися на власному ґрунті чи були спільним надбанням народів як індоєвропейської, так і алтайської, й уральської мовних сімей, оскільки, як уже зазначалося вище, всі вони у VIII–VI тис. до н. е. складали одну спільну бореальну прамову.

Тюркські хвилі кочовиків-монголоїдів накочувалися з алтайських степів на захід з IV по XVIII ст. Саме на цих етапах тюркська культура почала впливати на індоєвропейців східноєвропейського степу (слов'ян, сарматів, готів), часто повертаючи їм у трансформованому вигляді стародавні індоєвропейські культурні артефакти (культ коня, шаблі, воїна-вовка, червоної китайки, оселедця тощо).

Українське козацтво, мов губка, всотувало в організм свого устрою і зброю, і манеру ведення бою, вбирали в себе і військово-побутову термінологію, і засоби для прославлення героїв (тюркський кобиз, козацька кобза), і безліч інших фактів культури. Уся ця атрибутивність, безперечно, сприяла успішній боротьбі козацтва з татаро-турецькими нападниками.

Отже, можна стверджувати, чимало елементів, запозичених українськими козаками у своїх тюркомовних сусідів, мали індоєвропейську серцевину, хоча були зодягнені в барвисті східні шати, проте зазначимо, що проблема індоєвропейсько-алтайських взаємовпливів складна і багатопланова. Вона потребує наукових зусиль різних фахівців і ще очікує свого дослідника.