Історичні витоки українського лицарства

Ідейний всесвіт середньовіччя був у всіх своїх елементах і проявах насичений релігійними уявленнями. Війна була залучена до системи християнських цінностей, природно, як чинник, підпорядкований вищій меті, - захисту християнського світу від ворожих зазіхань. Ймовірно, щоб підсилити релігійну ідею й надати взірець для наслідування христовим воїнам, церква використовувала образи Діви Марії, архангела Михаїла і св. Георгія (Юра) та інших святих воїнів у якості покровителів і захисників християнських армій. Вони, як воїни Христа, зобов'язані були вести війська у бій з ворогами християнства, йти на чолі воїнів, покликаних своєю вірою виконувати волю Бога і його церкви. Окрім того, в самий розпал лицарської епохи трійця великих і найпотужніших покровителів європейського лицарства — Діва Марія, архангел Михаїл і св. Георгій — була пов'язана спільним знаменником — боротьбою з древнім змієм (драконом, трансформованим Біблією у сатанинський символ Антихриста, символ абсолютного зла) і перемогою над ним.

Діва Марія вважалася покровителькою багатьох чернечо-лицарських орденів Європи, в тому числі одного з найбільших — Тевтонського. Ймовірно, культ Діви Марії був запозичений Західною Європою від грецької візантійської церкви, де поклоніння Богородиці розвинулося раніше і набуло суворіших форм. Поступово вона набирає в очах середньовічних лицарів образу феодальної королеви. Лицарі слугували їй, обираючи її Дамою свого серця і своїх помислів. її ікона і святий одяг виконували захисні функції під час багатьох воєн і сутичок. У 911 р. вікінгами було взяте в облогу французьке місто Шартр. За легендою, після появи на фортечному мурі єпископа, який здіймав над собою, мов прапор, святу туніку Діви Марії, язичників-норманів раптом охопив панічний страх і вони швидко відступили.

У середньовічній Європі надзвичайно посилився культ, архангела Михаїла, котрого за правом можна вважати головним небесним воїном. И.Хейзінга зазначав, що не тільки релігія панувала в тогочасному суспільстві, але й самі релігійні уявлення підпали під привабливі ідеї лицарства. Так, доблесний подвиг архангела Михаїла був першим з будь-коли здійснених військових лицарських звершень. А отже, він — засновник лицарства, а воно, як військо земне і лицарство людське, постає нічим іншим, як уособленням земного образу ангельських воїнів, що оточують Божий престол.

Ф.Кардіні стверджує, що тотальна популярність архангела Михаїла поміж народів, які ставали на шлях християнізації, виявлялася наслідком збереження в нових шатах колишніх стародавніх військових культів.

Як для західноєвропейського лицарства, так і для українського козацтва і, зокрема, для запорожців, одне з найкардинальніших завдань полягало в захисті християнської віри та церкви. Недаремно відомі вчені, дослідники козацтва Аполлон Скальковський та Дмитро Яворницький, представляли козацтво у своїх наукових працях як лицарів і протекторів православної віри та церкви. Християнська православна релігія була пануючою формою ідеології на Запорозькій Січі. На території Січі існувала церква Богородиці (Діви Марії) Покрови, на гроші ж запорожців були споруджені Трахтемирівський та Межигірський монастирі, де козаки заліковували свої рани і хвороби та доживали віку. Крім того, православні церкви та монастирі засновувалися по всій території Запорожжя, в його иаланках. Релігійні діячі листувалися з козацькою старшиною, щоб отримати дозвіл на збирання подаянь для церкви, ремонт храмів у вольностях запорозьких. У свою чергу старшина, як, наприклад, П.Калнишевський, виконуючи прохання духовенства, просив посприяти у виготовленні Євангелій, святих ікон, призначити настоятеля в церкву, яка була збудована на його кошти. Коли ж запорожці вирушали у військові походи, саме християнські священики зазвичай благословляли їх.

Ось тому Д.Яворницький наголошував, що особливою рисою характеру запорозьких козаків була їх наскрізна релігійність, яка відкидала будь-який прояв лицемірства, чим вони завжди і вирізнялися з-поміж інших. Захист системи вірувань предків і православної церкви становили міцне підґрунтя всього їхнього життя. Проживаючи в степах татарських і перебуваючи під протекцією кримського хана, козаки відкрито ганьбили і навіть проклинали татар за спалення ними козацької святині — Самарсько-Миколаївського монастиря. У 1710 р., дислокуючись у турецькому місті Бендерах, запорозькі козаки під час укладання договору з Пилипом Орликом у першому ж пункті порушили питання про православну віру.

Належність до православної християнської конфесії була найголовнішою умовою прийняття до братства козаків-запорожців. Якщо ж вступаючий виявлявся нехристиянином (іновірцем), — Запорозька громада вимагала хрещення чи навернення його до православної грецької віри.

А.Скальковський у своїй праці Історія Нової Січі вирізняв дві головні обставини, які стосуються запорожців. Перша — вимога Коша Запорозького щодо незалежності їхньої церкви й духовенства від загальної російської ієрархії чи й від митрополита Київського та Малоросійського. Це можна вважати додатковим доказом орденського устрою запорозького війська. Так, всяка регула католицького чернецтва (братства св. Венедикта, св. Франціска, св. Бернарда тощо) мала свого особливого генерала або духовного начальника, котрий обирався із братів того ж ордену. Без його волі навіть повеління глави католицької церкви — папи — в ордені не виконувалися. У лицарських же орденах великий магістр також був духовним генералом. Друга властивість запорожців — особлива шаноба до київських монастирів, здебільшого до великого Києво-Межигірського Свято-Преображенського монастиря.