Первісна. У вирі пророцтв
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич
- Серия: Сага про Первісну #2
- Язык: украинский
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Первісна. У вирі пророцтв». Краткое содержание книги:
Тим часом Шимас аб Нейван і Ріана вер Шонаґ, послухавшись поради диннеші, прямують на Ініс на н-Драйґ. Що їх чекає на цьому далекому острові, де тисячу років тому помер останній у світі дракон? Яке нове знання вони там здобудуть? І як це пов’язано з Ейрін та її Первісною Іскрою? А пов’язано ж напевно…
— Ого! — вражено мовив хлопець, швидко проглянувши три аркуші, списані крупним, неохайним почерком. — Нічогенько ж собі!
Нейве на секунду відірвала погляд від дверей і запитливо зиркнула на нього:
— Знайшов щось важливе?
— Так, дуже важливе. Лист від людини, що підписалась, як „твій старий товариш“, а до адресата звертається „мій давній приятелю“. Так от, цей „старий товариш“ пропонує „давньому приятелю“ переконати своїх друзів у „поважному зібранні“ в доконечній необхідності усунути теперішнього „провідника“.
— І що це означає? — не збагнула дівчина.
— Іншими словами, хтось у Поборчій Раді хоче турнути верховного поборника з посади. А може, і взагалі вбити.
— Так це ж добре, хіба ні? Він же наш головний ворог.
— Наш головний ворог Конґреґація. А хто її очолює, за великим рахунком, байдуже. Проте зараз для нас небажані будь-які зміни в її керівництві. Поки Айвар аб Фердох залишається верховним поборником, король має всі правові підстави одноосібно керувати урядом. А якщо на його місце поставлять когось іншого… Звичайно, цим Поборча Рада продемонструє свою слабкість, і таке рішення однозначно розцінять, як серйозну поступку королівській владі. Разом з тим новий верховний поборник, проти якого не висунуто звинувачень у державних злочинах, матиме всі законні підстави перебрати на себе обов’язки канцлера королівства. Протистояння в столиці загостриться, а час для цього ще не настав. От коли більшість князів…
Цю імпровізовану лекцію зненацька урвало металеве скреготіння ключа в дверному замку. Ківан, цілком поклавшись на Нейвине чуття, не стежив за прилеглою до кабінету приймальнею. А Нейве, вочевидь, не могла займатися двома справами одночасно, і, намагаючись збагнути хід Ківанових думок, проґавила появу небажаного свідка.
Ківан прожогом кинувся до стола, щоб забрати екскрибер, та було вже запізно. Двері розчинились, і на порозі постав високий літній чоловік у довгому червоному халаті (чи, може, домашній мантії), з нічним ковпаком на голові й зі свічкою в руці. Ківан бував у Касневиді рідше, ніж у Дин Делгані, але одного разу йому довелося бачити Ґерида аб Лоркана, старшого поборника місцевого діоцезу, що виголошував якусь урочисту проповідь на головній площі міста.
Лорд Ґерид мав особисте помешкання в цій самій вежі, лише поверхом вище. Либонь, сьогодні йому не спалося, він вирішив ще попрацювати, можливо, написати відповідь на листа від „старого товариша“, і нагодився в найневдаліший час. Побачивши в своєму кабінеті двох чужинців, старший поборник розтулив був рота, щоб покликати варту, але нічого вигукнути не встиг. На ту мить Ківан уже опанував себе й наслав на нього приголомшливі чари.
Ґерид аб Лоркан важко гепнувся на підлогу. Оскільки двері були відчинені, глушильне плетиво не могло цілком поглинути звук від падіння, і Ківан увесь напружився, чекаючи, що зараз же до сусідньої приймальні увірветься варта з коридору. Проте цього не сталося — мабуть, старший поборник був так само незграбний, як і неакуратний, часто впускав щось додолу, тож на цей гуркіт, за яким не почулося крику, ніхто не звернув уваги.
Ківан обережно зачинив двері, поновивши дію глушильних чарів, і сказав Нейве:
— Молодця, що мовчала. Я дуже боявся, що ти завищиш.
Дівчина стояла бліда від переляку й розгублено кліпала очима.
— Я… це я винна… Ти ж наказав стежити, а я…
— Гаразд, забули, — урвав її Ківан. — Просто наступного разу будь пильнішою. Та й мені не варто пащекувати, коли ми на ворожій території.
Із цими словами він схопив Ґерида аб Лоркана під руки, претяг до стола і всадовив у крісло.
— Що ти робиш? — запитала Нейве.
— Облаштовую місце злочину. Поборники не повинні думати, що їхній начальник застав свого вбивцю за обшуком кабінету.
— То він… мертвий?
— Ще ні. Але доведеться вбити. — Кажучи це, Ківан підібрав з підлоги згаслу свічку, вставив її у свічник на столі й запалив. — Ніщо не має навести на здогад про Тиндаяр. Нехай вважають, що я потрапив сюди звичайним шляхом.
— І як ти це зробиш?
— Доведеться попрацювати.
Після недовгих роздумів Ківан випалив чарами на всю бічну стіну:
— Ну як? — запитав у Нейве.
Дівчина знову розгублено закліпала.
— Це… гарно.
„От дідько! Вона ж не вміє читати,“ — згадав Ківан. — „Темна, забита селючка…“
Наостанку він збирався був зробити копію листа від „старого товариша“, але передумав і просто поклав його разом з екскрибером до сумки, яку потім віддав Нейве.