Тарас Шевченко. Твори у п'яти томах. Том 2
- Автор: Шевченко Тарас Григорьевич
- Серия: Тарас Шевченко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Тарас Шевченко. Твори у п'яти томах. Том 2». Краткое содержание книги:
Переважна більшість поезій та поем, надрукованих у цьому томі, дійшли до нас в автографах. Це, зокрема, малесенькі так звані захалявні зошити, зібрані поетом докупи та свого часу гарно оправлені М. Лазаревським як одна рукописна збірка і відомі в нашому літературознавстві під умовною назвою «Мала книжка». В Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР зберігається й інший, дуже цінний рукописний збірник — «Більша книжка», що являє собою начисто переписані твори поета.
Обидва ці збірники Шевченкових автографів Видавництво АН УРСР 1963 р. опублікувало фототипічним способом.
Збереглися й автографи окремих поезій, написаних у 1847–1861 рр.
24 сентября [1860,
С.-Петербург]
Л.[211]
Поставлю хату і кімнату,
Садок-райочок насажу.
Посижу я і похожу
В своїй маленькій благодаті.
Та в одині-самотині
В садочку буду спочивати,
Присняться діточки мені,
Веселая присниться мати,
Давнєколишній та ясний
Присниться сон мені!.. і ти!..
Ні, я не буду спочивати,
Бо й ти приснишся. І в малий
Райочок мій спідтиха-тиха
Підкрадешся, наробиш лиха…
Запалиш рай мій самотний.
27 сентября [1860,
С.-Петербург]
«Не нарікаю я на бога…»
Не нарікаю я на бога,
Не нарікаю ні на кого.
Я сам себе, дурний, дурю,
Та ще й співаючи. Орю
Свій переліг — убогу ниву!
Та сію слово. Добрі жнива
Колись-то будуть. І дурю!
Себе-таки, себе самого,
А більше, бачиться, нікого?
Орися ж ти, моя ниво,
Долом та горою!
Та засійся, чорна ниво,
Волею ясною!
Орися ж ти, розвернися,
Полем розстелися!
Та посійся добрим житом,
Долею полийся!
Розвернися ж на всі боки,
Ниво-десятино!
Та посійся не словами,
А розумом, ниво!
Вийдуть люде жито жати…
Веселії жнива!..
Розвернися ж, розстелися ж,
Убогая ниво!!
Чи не дурю себе я знову
Своїм химерним добрим словом?
Дурю! Бо лучче одурить
Себе-таки, себе самого,
Ніж з ворогом по правді жить
І всує нарікать на бога!
5 октября [1860,
С.-Петербург]
САУЛ[212]
В непробудимому Китаї,
В Єгипті темному, у нас,
І понад Індом і Євфратом
Свої ягнята і телята
На полі вольнім вольно пас
Чабан було в своєму раї.
І гадки-гадоньки не має,
Пасе, і доїть, і стриже
Свою худобу та співає…
Аж ось лихий царя несе
З законами, з мечем, з катами,
З князями, темними рабами.
Вночі підкрались, зайняли
Отари з поля; а пасущих,
І шатра їх, убогі кущі,
І все добро, дітей малих,
Сестру, жену і все взяли,
І все розтлили, осквернили,
І, осквернених, худосилих,
Убогих серцем, завдали
В роботу-каторгу. Минали
За днями дні. Раби мовчали,
Царі лупилися, росли
І Вавілони муровали.
А маги, бонзи і жерці [213]
(Неначе наші панотці)
В храмах, в пагодах 3 годувались,
Мов кабани царям на сало
Та на ковбаси. І царі
Самі собі побудували
Храми, кумирні, олтарі.
Раби німії поклонялись.
Жидам сердешним заздро стало,
Що й невеличкого царя
І з кізяка хоч олтаря
У їх немає. Попросили
Таки старого Самуїла[214],
Щоб він, де хоче, там і взяв,
А дав би їм, старий, царя.
Отож премудрий прозорливець,
Поміркувавши, взяв єлей [215]
Та взяв од козлищ і свиней
Того Саула здоровила
І їм помазав во царя.
Саул, не будучи дурак,
Набрав гарем собі чималий
Та й заходився царювать.
Дивилися та дивувались
На новобранця чабани,
Та промовляли, що й вони
Таки не дурні. «Ач якого
Собі ми виблагали в бога
Самодержавця». А Саул
Бере і город, і аул,
Бере дівча, бере ягницю,
Будує кедрові світлиці,
Престол із золота кує,
Благоволеньє оддає
Своїм всеподданнійшим голим.
І в багряниці довгополій
Ходив по храмині, ходив,
Аж поки, лобом неширокий,
В своїм гаремі одинокий,
Саул, сердега, одурів.
Незабаром зібралась рада.
«Панове чесная громадо!
Що нам робить? Наш мудрий цар.
Самодержавець-господар,
Сердешний, одурів. Панове!
Чи нам його тепер лічить?
Чи заходиться та зробить
Царя здоровшого?» По мові,
По мудрій раді розійшлись
Смутнії пастирі.
В кедровій
В новій палаті цар не спить.
Не їсть, не п'є, не гомонить.
А мовчки долі, всемогучий,
Дере порфіру на онучі
І ніби морщить постоли,
Плете волоки, озуває,
І у кедрових стін нових
Про батькове осля питає.
То возьме скіпетр і заграє,
Мов на сопілці.
Чабани,
Веніамінові внучата [216],
Тельця отрокам принесли,
Щоб їм дозволено співати
У сінях царських. Заревла
Сивоборода, волохата
Рідня Саулова пузата,
Та ще й гусляра привела,
Якогось чабана Давида [217].
«І вийде цар Саул, і вийде,—
Чабан співає, — на войну…»
Саул прочумався, та й ну,
Як той москаль, у батька, в матір
Свою рідоньку волохату
І вздовж, і впоперек хрестить.
А гусляра того Давида
Трохи не вбив. Якби він знав,
Яке то лихо з його вийде,
З того лукавого Давида,
То, мов гадюку б, розтоптав
І ядовитую б розтер
Гадючу слину. А тепер
Плугами, ралом не розорем
Прокляту ниву: проросла
Колючим терном. Горе! Горе!
Дрібніють люде на землі,
Ростуть і висяться царі!
13 октября [1860,
С.-Петербург]
«Минули літа молодії…»
Минули літа молодії,
Холодним вітром од надії
Уже повіяло. Зима!
Сиди один в холодній хаті,
Нема з ким тихо розмовляти,
Ані порадитись. Нема!
Анікогісінько нема!
Сиди ж один, поки надія
Одурить дурня, осміє…
Морозом очі окує,
А думи гордії розвіє,
Як ту сніжину по степу!
Сиди ж один собі в кутку.
Не жди весни — святої долі!
Вона не зійде вже ніколи
Садочок твій позеленить,
Твою надію оновить!
І думу вольную на волю
Не прийде випустить… Сиди
І нічогісінько не жди!..
18 октября [1860,
С.-Петербург]
«Титарівна-Немирівна…»
Титарівна-Немирівна
Гаптує хустину.
Та колише московщеня,
Малую дитину.
Титарівна-Немирівна
Людьми гордувала…
А москаля-пройдисвіта
Нищечком вітала!
Титарівна-Немирівна…
Почесного роду…
Виглядає пройдисвіта,
Москаля з походу.
19 октября [1860,
С.-Петербург]
«Хоча лежачого й не б'ють…»
Хоча лежачого й не б'ють,
То і полежать не дають
Ледачому. Тебе ж, о суко![218]
І ми самі, і наші внуки,
І миром люди прокленуть!
Не прокленуть, а тілько плюнуть
На тих оддоєних щенят,
Що ти щепила. Муко! Муко!
211
Л. — Ликера Полусмак. Незважаючи на розрив, викинути її з серця відразу поет не міг, адже це була його остання спроба одружитись, створити свою сім’ю, про яку він так палко мріяв. Тепер його заповітна мрія стала тільки сном, минулим, про яке він говорить з винятковою щирістю і жалем.
212
Саул — перший цар ізраїльсько-іудейського царства (XI ст, до н. е.), за біблійними легендами, прийшов до влади при підтримці пророка Самуїла. Біблійний сюжет про Саула переосмислюється Шевченком в плані гострої антисамодержавної сатири. Дехто в образі Саула бачить натяк на Миколу І.
213
Маги, бонзи, жерці — служителі культу різних релігій.
214
Самуїл — за біблійною легендою, іудейський пророк.
215
Єлей (грецьк.) — як правило, оливкова (або взагалі рослинна) олія, що вживається для церковних потреб, зокрема, під час урочистих відправ.
216
Веніамінові внучата. — Саул походив з роду Веніаміна, молодшого сина біблійного пророка Іакова.
217
Давид — другий після Саула цар Ізраїлю.
218
Сука — Мова йде про вдову-імператрицю Олександру Федорівну, дружину Миколи І, матір Олександра II, що відзначалась особливо реакційними заходами. Цим віршем Шевченко відгукнувся на її смерть (померла 19 жовтня 1860 р.). Сатиричний портрет цього «солдата в спідниці» поет подав ще в поемі «Сон» (1844).