К7

— Мені все ще важко звикнути до законів гравітації. Обертається цей Місяць довкола Землі, а здається, що висить у просторі. Чому не впаде? А Земля? Як вона вдержується в порожнечі, та ще від початку світу вертиться довкола безмежно далекого Сонця?

— Я теж не сприймаю цього явища. І вчилися ми про притягання матерії, і все було ясно, а ось коли глянути на це збоку — страшно робиться! — заговорила Гаська.

— Тепер я бачу крізь окуляри зелені смуги. Це вже нешкідливі вияви магнетичного поля Землі. Радіація залишилася за нами. Можемо наблизитися просто до Землі.

А Земля ставала раз-у-раз більшою. Ми пізнавали вже не тільки континенти, але й гори, океани та моря.

— Який гарний був би світ, якби не Москва! — зітхнув я.

Кольори Землі були фантастичні на тлі чорного зоряного неба.

— За кілька годин причалимо на Землю! — говорив із свого командного місця Семен. — Тепер починаємо повільний обліт так, щоб трапити на місце нашого старту.

— А як москалі нас знайдуть радаром?

— Цього не буде. Використаємо ніч для низького обльоту — не вище кількасот метрів над Землею. Тоді ніякий радар нас не провірить!

Земля заслонила нам ціле небо, збоку деякі її частини були вкриті хмарами, а згодом з правої сторони почала заходити ніч.

І саме тоді, над темним силуетом Землі ми побачили яскраві, освітлені Сонцем пункти, що летіли різними шляхами і на різних висотах.

— Це сателіти! — пояснив Семен.

Те саме думали й ми. Відомо-бо, що довкола Землі літає понад сто сателітів різних держав. Вони мають завдання наукові, але теж військові. Деякі з них досліджують погоду, радіацію, інші служать комунікаційним цілям, ще інші — це просто шпигуни.

— Вони можуть нас відкрити! — схвильовано заговорила Гаська.

— Хай! — відповів легковажно Семен. — Поки нами поцікавляться, ми вже будемо причалювати!

Ми ввійшли в темінь ночі й поволі наближалися до Землі. Летіли тепер в поясі екватора, і Семен скеровував «Сороку» в терен причалу. А Гаська вистукувала кличку до дядька.

— Осідаємо!

— Жду вас! — відповів дядько.

На цьому розмова припинилася. Не було потреби її продовжувати й наражувати дядька і нас на небезпеку.

Ніч була місячна, коли ми наблизилися до провалля, що на його березі мали причалити.

Дядько подавав тепер короткі сигнали, що вказували нам докладний напрям, куди летіти. Це вже дядько кермував нами до входу в підземне сховище. Ясна ніч дозволяла бачити докладно всі зміни терену, верхів’я тропічних дерев, а далі і наше провалля.

Обережно, ледь помітно посуваючись, ми всунулися у сховище. За нами негайно закрилися могутні металеві двері.

Щоб описати нашу зустріч з дядьком, потрібно не моїх письменницьких сил, а таланту великого автора. Гаська плакала, дядько вдавав суворого й постійно приговорював:

— Ну, ну, досить, досить! Розповідайте!

Але нам було не до розповідей. Ми хотіли якнайскоріше скупатися, причепуритися (це Гаська), відпочити.