Свої, чужі, інші

Він знову замовк. Інтар здогадався: мабуть, через те, що горло болить. Тому хлопчик чекав спокійно, коли ж студент заговорить знову.

Той невдовзі повів далі:

— Спочатку вона солодка була. Просто медяна. Ах, дітки, які ви всі молоді, які гарні… Ученими будете, імена свої прославите… І я молодою була, та де моя молодість… — Наймор скорчив гримасу. — Запропонувала мені кімнату всього за десять золотих на місяць. Включаючи вечері й гарячий травник щоранку — а про сніданки й обіди я думав сам подбати…

— Ну, десять золотих — ціна непогана, — зауважив Інтар.

— І я так само подумав, — кивнув студент, — хоча спочатку й злякався дорожнечі в Столиці, але потім огледівся, порад наслухався по вуха й зрозумів — справді ціна правильна. Та ще й кімната доволі чиста й близько від Університету. Ну й уклав із пані Ісвиру угоду… На два роки.

— А потім що трапилося?

— Потім… — Наймор махнув рукою. — Спочатку все йшло чудово. Навчання давалося не важко, наставники хвалили… Я не потонув у вирі столичних розваг, я старанно вчився, після Університету — відразу додому… Баба Ісвиру була так само ласкава. Вже на другий місяць почала мені пропонувати то попоїсти чогось ізрання до травника, то білизну мою випрати, то в дні, коли повертався рано, — сбід… Узимку дров присилала, свічок… «От дивлюся я на тебе, Найморе, й серце радіє. Вчися, вчися старанно». Навіть давала мені пера, чорнило та пергамент… Лагодила мій одяг, пригощала домашніми настоянками… Я звик до неї, почав вважати кимось на кшталт бабці. Так минув рік, а наприкінці його, ось позавчора, вона попросила мене сплатити по рахунках. Я погодився. Ну, як я розраховував? Десять золотих на місяць, сто двадцять, значить. Уяви мій подив, коли в принесеному рахунку я побачив суму — п'ять сотень…

Інтар отетерів:

— Як так?

— А отак, — зітхнув Наймор. — Вона підрахувала все… І скільки разів було випрано й заштопано білизну, і скільки разів я обідав і снідав, і дрова, й свічки, й пергамент, і чорнило… Словом, усе. До останньої дрібнички. І за все зажадала плати.

— У, гадюка! — обурився хлопчисько. — Та й ти гарний! Куди ж ти раніше дивився?!

Наймор тільки кивнув:

— Я й сам зрозумів, що пошився в дурні, повірив бабі… Жадібність її, ощадливість за доброту людську прийняв. Тільки було пізно.

— І ти сплатив? Отак узяв і сплатив?!

— Ні ще… Я… я спочатку по-доброму пробував порозумітися, але вона вперлася — плати, мовляв, бо варту покличу. У мене, каже, свідки є — праля, інші мешканці… І справді ж є…

— А воно законно — отак вимагати? — запитав Інтар.

— Саме це я й спробував зрозуміти перш'за все, — відповів хлопець. — Пішов до наставника права… Той мені й пояснив, що все за законом: якщо вона, господиня, надавала мені, мешканцеві, певні речі й послуги, має право вимагати, щоб я сплатив за них. А крім того, якщо я захочу після всього цього розірвати угоду про найм кімнати, муситиму платити неустойку — третину того, що я їй винен за рахунком за перший рік.