Свої, чужі, інші

Розділ 2

П’ятий день осені видався холодним, похмурим. Часом починав накрапати дрібний дощик.

Невисокий білявий хлопець у потертій шкіряній куртці з невеликою сумкою, кинутою просто під лаву, з полудня нудьгував над єдиним кухлем дешевого вина. За підрахунками Інтара, він виловлював із кухля вже шосту муху, а вина не пив і з місця не рухався.

Поки трактир був майже порожній, Орам не заважав хлопцеві сидіти на лаві під вікном, але до вечора, коли почали збиратися люди, звелів Інтару:

— Запитай, чи буде це чмиреня щось замовляти.

Хлопчак кивнув. «Чмирами» Орам зазвичай кликав відвідувачів без грошей. А хлопець цей, худорлявий, із похилими плічми, інакше як «чмиреням», на думку трактирника, зватись і не міг. Та й справді, не схоже було, щоб у нього кошіль повний при собі виявився… З повним кошелем, міркував Інтар, так не сидять… Якщо радість, із радості п'ють, якщо горе — з горя… А цей… у вікно як втупився, так і дивиться. Чого він там не бачив — котів облізлих, чи що?

Хлопчак підійшов до нього.

— Агов! Замовляти що будеш?

Той здригнувся:

— Га?

Відвідувач витріщився так, немовби хлопчисько із Місяця впав.

— Замовляти, — повторив Інтар. — Тут трактир. Сюди люди їсти-пити приходять. І гроші за це платять.

— А… — протяг хлопець.

Інтар пирхнув: він що, інших слів не знає?

— То що замовляєш? — запитав зовсім уже по-простому.

— Нічого… — хлопець зазирнув у кухоль, який слинив з полудня, відсунув його: — За це я ж платив? — запитав він розгублено.

— Ага.

— Ну… тоді я піду… Нічого більше не треба… — він повільно озирнувся. — Нічого не треба… Хлопчику, — раптом він підняв голову, — а… де у вас тут нужник? Є?

— Ще б не було! Пішли, покажу, за це грошей не беруть! — засміявся хлопчисько.

Він провів хлопця до невисокої дощаної будки на задньому дворі та й забув про нього: треба було бігти протирати столи, незабаром люди мали з'явитися…

Десь за чверть години, коли в залі ще було порожньо, Інтара гукнула Івина й запитала тихенько:

— Що в нас із дверима в нужнику? Замкнено…

— Орам зачинився?

— Ні, він щойно нагору пішов… Сама бачила. А двері вже після того смикала — не відчиняються.

— Дивно, — знизав плечима хлопчисько. — Я туди недавно хлопця провів, ну, того, що тут сидів зранку. Може, він і там надовго влаштувався? Зараз подивлюся!

Інтар побіг до будки. Спочатку смикнув двері: так і є, замкнено зсередини.

Тоді Інтар постукав. Не отримав відповіді, постукав знову, вже голосніше.

— Агов! Є хто живий?

Але знову — мовчання. Отут уже хлопчисько стривожився не на жарт. Хотів був побігти до Орама чи до мамки, але передумав: двері будки нещільно прилягали до стіни, та й защіпалася всього-на-всього на гачок.