Свої, чужі, інші

— Дякую! — він підсунув до себе тарілку. — А як тебе звати? Мене — Інтаром.

— Я Дарру, — відрекомендувався ельф.

— А хазяїн у тебе хто?

— Він глава гільдії торговців тканинами.

— Здорово! А давно ти на нього чекаєш? — Інтарової вихованості вистачало рівно на те, щоб спочатку жувати, а потім говорити. На покладені біля тарілки прилади він просто не звернув уваги, наклав на хліб і м'яса, й сиру, й цибулю зелену згори прилаштував. Щоб відкусити від цієї споруди, доводилося широко роззявляти рота.

— Зранку, — зітхнув ельф. Лагідним обличчям пробігла тінь. — Я трохи стомився від чекання, незважаючи на книгу. Це легенди. Я люблю легенди. Але все одно важко сидіти на місці.

— Навіщо ж тебе так залишили? — пожалів ельфа Інтар. Він сам не знав нічого нуднішого за отаке стирчання на одному місці й чекання на того, хто з’явиться казна-коли.

— Пан поїхав рано-вранці, — Дарру завважив щиру зацікавленість хлопчика й охоче поділився з ним своїми переживаннями: — Я ще спав. Пан залишив записку, в якій звелів мені зібрати обід, узяти ще деякі речі та прийти в парк. У нього вдень прийом краму, а потім тут ще одна зустріч, уже не в особистих справах, а в справах гільдії… Звідси, вочевидь, він поїде в будинок цієї людини… Ну, з якою тут зустрічається. Угоду складати тощо. Ось я й чекаю.

Інтар занепокоївся. Оце з'явиться зараз цей пан та побачить, що його ельф годує незнайомого хлопчиська… А раптом ще вирішить кошіль перевірити…

— А… коли він прийде — твій хазяїн?

— Має бути вже незабаром.

— Ой, тоді я, напевне, піду, — спохопився хлопець, тим більше, що їжа на тарілці закінчилася. — Бо раптом йому не сподобається, що ти мене годував?

— Ну що ти! — запротестував Дарру. — Мій пан дуже добра людина! Я впевнений, якби він був тут, то сам запропонував би тобі поїсти!

— Так? Це добре… Спасибі йому… І тобі велике спасибі, Дарру, але я все-таки побіжу…

Хлопчик здавався переляканим і стривоженим. У ельфа серце стислося від жалощів. Сам він, хвала Небу і спасибі хазяїну, ніколи не знав ані нестатків, ані голоду й вірив, що й не довідається, адже його пан — Дарру був переконаний у цьому — дуже до нього прихильний. А цей хлопчик… Як голодне вуличне звіря — он як він квапився поїсти й зараз тікає, поспішає сховатися…

— Ти далеко живеш? — запитав ельф.

— Біля порту.

— О, але ж це неблизько! Стривай… я дам тобі трохи грошей, хоч і на дорогу… пан дозволяє мені… — ледь не вирвалося «подавати милостиню», але Дарру вчасно себе обірвав: адже хлопчик може й образитися на такі слова. — Мій пан, — знайшов він вдалий зворот, — дозволяє мені допомагати тим, хто бідує, на мій розсуд.

Ельф нагнувся до сумки.

— Не треба! — запротестував Інтар, відчуваючи, як кров кидається обличчя, а вуха вже паленіють, мов смолоскипи.

Дарру похитав головою. Напевно, в хлопчика вразлива душа — он як його засоромила подачка.

— Але я справді хочу допомогти тобі! Зараз! — ельф подивився-таки в сумку. Здивовано роззявив рота.