Свої, чужі, інші
- Автор: Шмідт Лія Оттівна
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-2938-85-2
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Свої, чужі, інші». Краткое содержание книги:
І якщо раптом на одній шальці терезів опиняється життя когось зі своїх — то й на іншу ти не роздумуючи кинеш своє життя.
А хіба може бути інакше?aaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaa
— Добре було б. Годі, я пішов! — Інтар переліз через огорожу й зник у саду. Добіг до потрібного віконця, увесь змоклий від роси, й зачаївся під ним.
Майже відразу з'ясувалася неймовірно важлива річ: там було повно кропиви. Інтар сичав і лаявся подумки, поки притоптав-таки кілька десятків твердих високих стебел і очистив для себе відносно безпечний п'ятачок.
Тепер залишалося чекати…
Тим часом Наймор уже смикав за шнур дзвіночка, і той дзвонив так, що не прокинувся б хіба глухий. Баба Ісвиру була приосадкувата, худа, з майже зовсім сивим волоссям, із чорною родимкою над верхньою губою. На слух вона не скаржилася й тому з'явилася швидше за інших сонних і розпатланих мешканців.
Обережна стара не відімкнула дверей відразу.
— Хто стукає о такій порі?
— Я, Наймор. Пані Ісвиру, я гроші приніс, — повідомив студент.
— Ах, приніс… Ну й молодець. Стривай, зараз відчиню, — баба миттю прокинулася й заметушилась. Поява Наймора в таку ранню годину її не здивувала: пані Ісвиру вважала, що як слід пристрахала дурного хлопчиська стражниками та борговою ямою. Вона добре вивчила найморову вдачу й не сумнівалася: такий не втікатиме, гроші роздобуде за всяку ціну й сплатити поквапиться. Ну що ж, раз прийшов, треба впустити.
Гроші пані Ісвиру поважала.
Інтар часу не гаяв: щойно зачувши дзеленчання дзвіночка й шаркотіння поквапливих старечих кроків, він підстрибнув, схопився обома руками за підвіконня, намацав босою ногою шорсткуватий виступ у стіні, відштовхнувся, підтягся й уже лежав на підвіконні животом. Видихнув, викрутився, сів. З віконницями вовтузився недовго: відсунув засув приготованою товстою голкою, простромленою в щілину між ними, й розчинив.
Зістрибнув у кімнату.
Вона була натоптана речами, однак довго озиратися хлопчик не став — взявся до невеликого столика. Оглянувся, перевірив шухляди. Другу було замкнено, та хлопчика це не зупинило: наставник Сорот уже показав йому, як відмикати замки. Ну а кілька кривих шевських голок, навмисно особливо вигнутих, — подарунок сліпого, завжди носив із собою. Зараз одна з них придалася. Із замком Інтар упорався за дві секунди й зрозумів, що не помилився: в шухляді виявилася скринька, точнісінько така, як Наймор описував, із різьбленими візерунками. Інтар узяв її в руки — скринька замкнена, але замок і тут простенький.
Незабаром Інтар відкрив скриньку і з деякім подивом втупився в чималеньку купку паперів. Схопив верхній: як дрібно написано! Та й нерозбірливо зовсім…
Поки Інтар намагався розшукати розписку Наймора, сам студент увійшов у дім і вигадливо привітався з бабою.
— Доброго тобі ранку, високоповажна пані, й світлого дня. Я встав раніше за пташок, аби прийти сюди та повернути тобі те, що давно тобі належить за твої турботу й ласку.
У передпокій поткнулися були й інші мешканці, розбуджені дзвіночком, але пані Ісвиру швидко заспокоїла їх, пояснила, що прийшли до неї борги віддавати, а більше нічого особливого не відбулося й вони можуть досипляти спокійно. Люди побурчали та, знизуючи плечима, розійшлися по кімнатах. Студент і баба залишилися самі. Пані Ісвиру очікувально дивилася на хлопця, і той відчув себе мишеням, причавленим пазурястою лапою старої хитрої кішки. Він умить спітнів, ноги стали ніби ганчір’яними.
— Так що ж? — запитала баба.
— А… — Наймор набрав повітря в груди. — А чи знає високоповажна пані, що я, крім іншого, прийшов вибачитися? Поважна пані виявилася права, і я знімаю всі свої обвинувачення та палко бажаю просити пробачення за всі сказані мною брутальні слова…
Баба здивовано підняла сиві брови. Наймора це надихнуло, й він продовжив:
— Я щиро каюся, що називав пані «старою відьмою» і «ошуканкою». Я не повинен був говорити такі слова поважній жінці, навіть якби вона справді була винна переді мною…
Баба обімліла:
— Та ти в чому мене звинувачуєш?
Наймор підняв руки:
— Та ні в чому! Борони мене Небо від подібного! Я навпаки прийшов, щоб попросити вибачення й…
— І розплатитися, чи не так? То де ж грошики?
Хлопець похолов. Інтар просив затримати бабу якомога довше, щоб він мав час відшукати розписку.
— Та тут вони, тут… — Наймор заходився порпатися в сумці. — Я все приніс… Перлами…
— Пе-ерлами? — баба насторожилася. Перли — це було добре.
Молочні перли, які добували з моря, уже кілька сторіч ходили в Імперії нарівні із грішми. Ціну перлини визначав її розмір. Маленькі коштували півсотні золотих, середні — сотню, великі — дві. Це було дуже зручно під час виплати значних сум: навіщо тягати із собою важкі мішки з грішми, коли можна передати з рук у руки кілька перлин?