Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо». Краткое содержание книги:
Жили собі двоє хлопців. «Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні»,— казав про них дід Салимон. І от несподівано ці хлопці натрапляють на слід надзвичайної шпигунської таємниці…
Той слід веде наших героїв через численні пригоди, захоплюючі й кумедні, до… Е, ні! Думаєш, так тобі зразу й розкриється таємниця? Де це ти бачив, щоб таємниці розкривалися ще до того, як почалися пригоди!.. Отже, читай…
А як прочитаєш, напиши нам, чи сподобалася тобі книжка, чи гарні в ній малюнки.
Не забувай, що наша адреса: м. Київ, вул. Кірова, 34. Видавництво «Веселка».
Нашвидку вмившись, я побіг до хліва. Мати ще доїла. Теля й собі лізло до корови. Мати одганяла його: «Ли́шки! Ли́шки!»
— Мамо! — гукнув я.— Дайте молока, будь ласка, швидше, бо я біжу.
— Куди це ти? Зараз снідати будем.
— Та потім. Я не хочу. Я молока тільки. Я з хлопцями домовився на рибалку.
— Та хоч хліба вріж.
Випив я склянку молока, відрізав велику партику хліба — за пазуху — і на вулицю щодуху. За ворота вибіг і з розгону просто на діда Вараву наскочив — не вгледів. Аж хитнувся він.
— Тю на тебе! — буркнув сердито.— Іч, розігнався, як голий у баню!
— Вибачте! Драстуйте, діду!
— Здоров. Куди це тебе несе? Преш, як німий до суду. Людей з ніг збиваєш.
— Та я на річку, на рибалку з хлопцями домовився.
— Проспав, ледащо? — уже співчутливо й докірливо спитав дід: сам же рибалка — розуміє.
— Еге! То я побіжу! Вибачайте! — А сам думаю: «Ех, не знаєте ви, нічого не знаєте, куди я спішу. Якби знали, не те б заспівали…»
Розділ XVII
«Сьогодні вночі…» Таємниця от-от розплутається
З трепетним серцем підпливав я до острова. І чим ближче підпливав, тим більше трепетало моє серце: живий чи неживий, живий чи неживий…
І раптом радість шаленим криком забулькотіла в моєму горлі, як вода в закипілому чайнику:
— Ого-го-го-го-го!..
Я побачив його. Живісінький і цілісінький стояв мій друзяка Кукурузяка на березі, виткнувши із кущів голову, і радісно усміхався мені. Тільки ніс у нього був облуплений і праву щоку навскоси перетинала свіжа подряпина. Але що таке подряпина на щоці такого геройського хлопця, як Кукурузо? Ніщо!
Коли я пристав до берега, мені хотілося кинутись і обняти його на радощах, але я стримався. Я тільки штурхонув його в плече і спитав:
— Ну як? Як ти тут?
— Нічого,— ляснув він мене по животу і одразу додав, взявшися рукою за щоку і похитуючи головою: — Тут таке булоо-о-о…
— Що?! — спитав я, ніби нічого й не підозрівав.
— Ти все одно не повіриш, подумаєш, що я брешу.
— Ну?
— Шпигуни на мене нападали вночі. От тобі й ну! Бився я. Так бився, як ніколи в житті. Думав, що загину. Ось бачиш,— він ткнув пальцем у подряпину на щоці, тоді задер сорочку і показав синець на ребрах.
— Ну? Ну? — нетерпляче спитав я.— Як же воно було?
— Пожди. Я все по порядку.— І Кукурузо почав розказувати мені те, що ви вже знаєте.
Коли ж він дійшов до трагічного опису бійки з незнайомцем — як він брикнув ногами, як незнайомець упав на нього і почав дряпатися,— у мене в животі раптом щось засміялося, пролоскотіло в горлі і вирвалося з рота коротким гигиком.
Кукурузо ображено хмикнув:
— Ти що — дурний? Тобі, звичайно, смішки. Попробував би ти.
— Ану повтори ще раз, як воно було — ота бійка,— попросив я.
Кукурузо повторив.
Я покивав головою, зітхнув і сказав:
— То був я.
Кукурузо вирячився на мене, потім мовчки скрутив дулю і підніс до мого носа:
— На!
Я одвів його дулю своєю дулею і повторив:
— Це точно був я… Дивись.— Я закотив халошу і показав на нозі під коліном здоровенний синець.— Твоя робота.
І я розказав усе, що трапилося зі мною цієї ночі. Кукурузо тільки кліпав очима:
— То, виходить, що то… що то… билися ми з тобою? А мені ж здалося, що був хтось такий здоровеннецький…
— А мені, думаєш, ні? Просто велетень.
Ми глянули один на одного і раптом як зарегочемо!
— Оце здорово!
— Оце то так!
— І як я міг не впізнати тебе?
— А я?
— Хоч би слово сказав.
— А ти ж чого — як води в рот набрав?
— З переляку.
— З переляку!
— А незнайомець, значить, і не вилазив з човна?
— Не вилазив.
— А де ж він потім дівся?
— Зник десь. Поїхав. Я на дерево з переляку видряпався — всю ніч на гілці, як мавпа, просидів, аж до світання. І очей не стулив. Оце тільки як розвиднілось, униз спустився та задрімав трохи.
— А чого він приїжджав, як ти думаєш?
— А я знаю? Не в гості до мене, в усякому разі.
— А ти чув, як у воду шубовснуло щось?