Дике полювання короля Стаха

— Ба-ба-течку ти мій! А я ж його не відчиняла! А холодно ж було… Я ще здивувалася, чому відчинене! — майже голосила вона.

На обличчі цієї паскуди було стільки боязні, що я міг би змовкнути, але не міг. Я втратив усяку розважливість.

— Смерті їй бажаєш! Собаки люті, вороння! Пріч звідси! Геть! Вона шляхетна, ваша господиня, вона, може, й не прожене вас, але я обіцяю вам, коли ви не підете з палацу, який засмерділи своїм диханням, ви сядете в тюрму за моїм клопотанням.

Вона пішла до сходів, гірко плачучи. Я йшов за нею. Ми вибралися у кімнату, і тут я здивовано зупинився. Яновська стояла перед нами в білій сукні із свічкою в руках. Обличчя її було засмучене, і вона з відразою подивилася на економку.

— Пане Білорецький, я випадково чула вашу розмову, чула з самого початку. Я йшла майже за вами. Я нарешті знаю глибину чесності й підлості. А ти (вона звернулася до Закревської, яка стояла похнюпившись збоку)… залишайся тут. Я прощаю тобі, через силу, але прощаю. Простіть і ви, пане Білорецький. Дурним людям часом треба прощати. Бо куди вона піде звідси. її ніде не візьмуть, стару дурну бабу.

Одна сльоза скотилася з її повік. Вона повернулася і пішла. За нею ішов я. Яновська спинилася у кінці коридора й тихо сказала мені:

— Люди гинуть через ці папери. Якби не заборона предків, з якою радістю я віддала б комусь цей гнилий темний будинок. Він мені сама лиш покута, як і моє ім'я. Хоч би померти скоріше. Тоді б я покинула його цій бабі з кам'яним серцем і дурною головою. Нехай раділа б, коли вона здатна так повзати на животі через цю погань.

Ми мовчки спустилися у нижню залу й підійшли до каміна. Стоячи, дивилися у вогонь, червоні відблиски якого лягали на обличчя Яновської. Вона змінилася за останні дні, можливо, подорослішала, можливо, просто почала перетворюватися на жінку. Мабуть, нічиє око, крім мого, не помітило цих змін. Тільки я один бачив, що в блідому пагінцеві, який ріс у підземеллі, затеплилося, поки що непомітно, життя. Погляд став більш осмислений і цікавий до життя, хоча застарілий жах, як і раніше, лежав маскою на виду. Трошки жвавішим стало обличчя. Блідий пагінець починав оживати.

— Добре стояти отак, Надіє Романівно, — задумливо сказав я. — Вогонь горить…

— Вогонь. Добре, коли він є, коли він горить. Добре, коли люди не обманюють.

Дикий, нелюдської сили крик пролунав звідкілясь знадвору — здавалося, що це кричить і ридає не людина, а демон. І одразу почулося впевнене владне відлуння кінських копит біля сходів. А голос ридав і кричав так по-нелюдськи немовби не з людських грудей виходив.

— Романе у двадцятому коліні — виходь! Помста! Остання помста! Авой! Авой!

І ще щось, чому не було назви. Я міг би зараз вискочити на сходи, і стріляти в це дике паскудство, і покласти на місці хоч кого-небудь, але на руках у мене лежала вона, я відчував через сукню, як колотилося її перелякане сердечко, як воно поступово завмирало, билося усе рідше, рідше. Неймовірно переляканий за її життя, я почав невпевненими рухами гладити її волосся. Вона повільно, дуже повільно приходила до притомності, і вії її ледь помітно тремтіли, коли я торкався рукою до її голови. Так затуркане цуценя приймає ласку людини, яка вперше вирішила погладити його: брови його здригаються, кожного разу чекаючи удару, коли піднімається рука.