Річки Лондона

— Виявляється, що ви можете розумом рухати речі, — сказала Стефанопулос.

— Не розумом, — сказав я.

— А чим? — спитала Стефанопулос.

— Магією, — сказав я.

— Гаразд, магією, — сказала Стефанопулос.

— До якої швидкості ви можете щось розігнати? — спитав Сівол.

— Не до такої, з якою куля летить, — сказав я.

— Справді? — сказала Стефанопулос. — А з якою швидкістю вона летить?

— Триста п'ятдесят метрів за секунду, — сказав я. — Для сучасного пістолета. У випадку рушниці швидше.

— Скільки це в милях? — спитав Сівол.

— Не знаю, — сказав я. — Але якщо ви дасте мені калькулятор, я вам порахую.

— Ми хочемо вірити вам, — сказала Стефанопулос, граючи найневдалішого «доброго копа» в усій історії поліції.

Я змусив себе промовчати й глибоко вдихнути. На додаткові курси з проведення допитів я не ходив, але основи знав, тож розумів, що цей допит виконується геть недбало. Я подивився на Сівола, а він глянув на мене тим уїдливим поглядом, який так люблять учителі, старші детективи та матері.

— У що саме ви хочете вірити? — спитав я.

— Що магія справді існує, — сказала Стефанопулос і багатозначно посміхнулася мені. — Ви можете нам її продемонструвати?

— Це погана ідея, — сказав я. — Можливі побічні ефекти.

— Як на мене, це схоже на відмазку, — сказала Стефанопулос. — Які саме побічні ефекти?

— Можливе знищення ваших мобільних телефонів, ноутбука та будь-якого іншого електронного устаткування в цій кімнаті, — відповів я.

— А як щодо диктофонів? — спитав Сівол.

— Їх теж, — сказав я.

— А відеокамера?

— Теж, — сказав я. — Телефони ви можете захистити, якщо виймете з них акумулятори.

— Я вам не вірю, — сказала Стефанопулос і агресивно нахилилася до мене, вправно приховуючи від відеокамери, що насправді виймала зі своєї елегантної «Нокії» батарею.

— Думаю, нам потрібна демонстрація, — сказав Сівол.

— Яка саме демонстрація? — спитав я.

— Покажи нам, на що ти здатний, синку, — сказав Сівол.

День у мене був важкий, я був уже геть виснажений, тому скористався єдиною формою, яку міг надійно зробити під час кризи — створив світоч. Під великими флуоресцентними лампами він був блідий і невиразний, тож Сівола він не вразив, але суворе обличчя Стефанопулос розтягнулося такою широкою усмішкою щирої радості, що на мить я побачив її маленькою дівчинкою у рожевій кімнаті, де було багато іграшкових єдинорогів.

— Як гарно, — сказала вона.

Одна з плівок жмакалася в диктофоні, а інша просто зупинилася. З досвіду своїх експериментів я знав, що для того, щоб зламати відеокамеру, треба підсилити світоч. Я хотів був зробити світло яскравішим, аж раптом форма в моєму розумі вислизнула, і я отримав колону світла, яка сягнула стелі. Це було яскраве блакитне світло, до того ж сфокусоване. Коли я рухав рукою, промінь бігав по стінах, неначе в мене з'явився власний особистий прожектор.

— Я сподівався на щось менш помітне, — сказав Сівол.

Я вимкнув світло і спробував запам'ятати цю форму, але це все одно, що намагатися запам'ятати сон, який забувається швидше, ніж про нього думаєш. Я розумів, що в майбутньому проведу довгий час у лабораторії, намагаючись відтворити цю форму, бо як каже Найтінґейл, знання форми — це вже півсправи.

— На камеру це вплинуло? — спитав Сівол.

Я кивнув, і він полегшено зітхнув.

— У нас, бля, менш ніж хвилина, — сказав він. — Такої лавини лайна я не бачив відтоді, як застрелили Менезіса[13], тож раджу тобі, синку, знайти найглибшу нору, залізти в неї й сидіти там, доки ця злива гівна не вщухне й лайно не лежатиме довкола глибоким шаром зі скоринкою.

— А як щодо Леслі? — спитав я.

— Про Леслі турбуватися не треба, — сказав Сівол. — Вона — моя відповідальність.

Це означало, що Сівол назначив себе покровителем Леслі й давав зрозуміти, що той, кому заманеться дістатися до неї, муситиме спочатку мати справу з ним. А оскільки мій покровитель наразі лежав на койці в шпиталі й дихав крізь трубочку, від нього схожого захисту годі було чекати. Мені хотілося б думати, що Сівол, якби мав таку можливість, поширив би свою протекцію і на мене, але я не можу бути певним у цьому. Він сказав мені, що я маю дбати про себе сам — це було надто очевидно.

— Що, бля, далі робитимемо? — спитав Сівол.

— Ви мене питаєте?

— Ні, курва, я до стола звернувся! — сказав Сівол.

— Не знаю, — сказав я. — Сер. Є багато речей, які я ще не знаю.

— То починайте вже їх вчити, констеблю! — сказав Сівол. — Бо як на мене, пан Генрі Пайк на цьому не зупиниться. Ви іншої думки?

Я похитав головою.

Стефанопулос буркнула й постукала по своєму годиннику.

— Мушу тебе поквапити, — сказав він. — Бо нам треба покінчити з цим клятим спіритуалістичним лайном раніше, ніж якесь цабе з Асоціації Вищих Офіцерів Поліції запанікує й вирішить долучити Архієпископа Кентерберійського.