Книга Піску. Пам’ять Шекспіра

Він подивився на мене, а тоді вигукнув:

— Ви не знаєте його! Вітмен не здатний брехати.

Півсторіччя не минає марно. За нашою розмовою двох читачів, які полюбляють різні твори й мають різні смаки, я зрозумів, що нам не вдасться порозумітися. Ми були надто відмінні й надто схожі. І не могли ошукати один одного, а це ускладнює діалог.

Кожен був карикатурною копією другого. Ситуація здавалася надто неприродною і не могла тривати довго. Давати якісь поради чи сперечатися було не варто, бо доля судила йому неминуче стати мною.

Зненацька я пригадав одну фантазію Колріджа[19]. Людині сниться, нібито вона перетинає рай, і як доказ їй дають квітку. Прокинувшись, людина бачить квітку.

Мені спало на думку вдатися до подібного трюку.

— Слухай, — мовив я, — ти маєш якісь гроші?

— Так, двадцять франків. Я запросив Симона Жичлінського[20] повечеряти сьогодні разом у «Крокодилі».

— Перекажи Симонові, що він займатиметься медициною в Каружі[21] і зробить чимало добрих справ… А тепер дай мені одну з твоїх монет.

Він витягнув три срібні монети по п’ять франків і кілька дрібняків. Непорозуміло віддав мені один срібляк.

Я простягнув йому одну з тих недолугих американських банкнот, що — попри різний номінал — мають однаковий розмір. Він так і вп’явся в купюру:

— Неймовірно! Тут стоїть тисяча дев’ятсот шістдесят четвертий рік.

(Через кілька місяців хтось сказав мені, що на банкнотах немає дати.)

— Дива та й годі, — промимрив він, — а дива навіюють страх. Свідки воскресіння Лазаря, либонь, були нажахані.

«Ми нітрохи не змінилися, — подумав я. — Завжди книжкові алюзії».

Він порвав купюру й сховав монету.

Я хотів був жбурнути її в річку. Дуга, яку б зробила срібна монета, перш ніж загубитися у срібних водах річки, увиразнила б мою історію, але доля розпорядилася інакше. Я відповів, що, коли щось надприродне відбувається вдруге, воно вже не лякає. І запропонував йому зустрітися завтра на цій самій лаві, що стоїть у двох різних місцях у часі й просторі.

Він одразу погодився й, не дивлячись на годинник, сказав, що запізнюється. Ми обоє брехали, і кожен знав, що співрозмовник бреше. Я відповів, що по мене прийдуть.

— По вас прийдуть? — перепитав він.

— Так. У моєму віці ти майже повністю втратиш зір. Бачитимеш лише жовтий колір, тіні та світло. Але не бійся. В поступовій сліпоті немає нічого трагічного. Це наче повільні літні сутінки.

Ми попрощалися, не доторкнувшись один до одного. Наступного дня я не пішов на зустріч. Інший також не повинен був піти. Я довго розмірковував про цю зустріч і нікому не розповідав про неї. Здається, я розгадав, у чому справа. Зустріч відбулася насправді, але інший розмовляв зі мною вві сні й тому забув мене; я ж розмовляв з ним увіч, і мене досі мучить спомин.