Син сонця [uk]

Від удару воїн повалився на дно колісниці. Візничий у жовтому кинув швидкий погляд на повіз Карни, що з розгону пронісся поруч, а тоді крикнув до свого ратгіна:

— Арджуно, ти живий?

— Він мені за це заплатить! — видушив ратгін, обмацуючи ґулю на лобі. На вродливому лиці воїна, що рисами нагадувало обличчя того, хто трохи його не вбив, похмурим запалом бою горіли видовжені карі очі. Очі княгині Кунтідеві…

— Підглядати чужу карму небезпечно, — почула Радга чийсь голос. Видиво почало розпливатися. Жінка зрозуміла, що вона лежить на підлозі, а перелякана Мадга кропить їй лице водою.

— Що це було? — прошепотіла Радга, звертаючись до людини в білому, — що це було, о поштивий брагмане? Якісь чари? Хто ці воїни?

— Це було попередження, — сказав брагман, — і призначалося воно певній людині. Вельможна Кунтідеві теж побачила це, але не зробила нічого, аби відвернути лихо. Колись брати таки зітнуться в двобої, і в цій битві не буде переможців.

Двічінароджений зняв браслет з руки Радги і провів над ним долонею.

— Він не є небезпечним, — сказав, — заховайте його, але самі не вдягайте. Через кілька років це буде просто прикраса.

Брагман віддав браслета Адгіратзі і підвівся. Сута, ввесь час кланяючись, провів його до дверей.

— Як вас звати? — запитав, — за кого нам молитись і якому храму найперше приносити жертви?

— Я — Вікартана,[11] — відповів брагман після недовгої паузи.

— Служитель Сур'ї? — здивувався Адгіратга, — але в околиці немає храму Сонця…

Адгіратга затнувся. Таємничій цілитель зник. Сута навіть не почув, як той зійшов з ґанку.

— Дивина, — пробурмотів Адгіратга, повертаючись до спочиваленьки, — Радго, як там малюк?

— Гарячка минула, — озвалась Радга тихо, — чоловіченьку, а що робити з браслетом?

— Покладемо до сховку, до отого, що було в кошику, — мовив візничий, — але що ти бачила, люба?

— Криваву битву, — прошепотіла Радга, — воїни билися і кінно, і пішими, і на слонах, і на колісницях… Один з них, з тих воїнів, був схожим на княгиню Кунті…

— Якщо це й попередження, то не нам, — мовив сута полегшено, — що нам до княжих чвар? Ми — люди маленькі…

Зранку Радга таки збігала до заклинача хвороб. Той сказав, що хлопчика було зурочено і пораяв:

— Це від того, що ти назвала чужій людині його справжнє ім'я. Забудь те ім'я і зви його по-батькові. Або твоїм ім'ям. Тоді лихі духи відступляться.

Дружина колісничного послухала поради. З того дня малого Васушену ніхто не називав інакше як Радгеєю[12], сином Радги. І літа побігли знову, в звичних клопотах та тривогах.

— Це не діло, сусіде, — вже вкотре повторював візничий Ґавальгана, — ви маєте якось вплинути на свого сина.

— Я сьогодні ж займуся ним, сусіде, — примирливо мовив Адгіратга. Випровадивши Ґавальгану, він піднявся на ґанок і гукнув: