Син сонця [uk]

— Бережися вроків, — мовила Мадга півжартобливо, — твій син занадто гарний!

Радга тричі обійшла довкола домашнього вогнища, аби одігнати злих духів, І

вибігла з дому, побрязкуючи браслетами.

Воїна, знайомця Адгіратги, жінка віднайшла швиденько, і той пропустив її через ланцюг охоронців. І саме вчасно — паланкін Кунті в оточенні пишного почту вже рухався вулицями міста.

Радга показувала сину то на слонів в золотих налобниках, то на смаглявих воїнів — врішнійців в позолочених шоломах та сяючих, наче сонце, кольчугах. Малюк сміявся і тягнувся рученятами до блискучих мечів в руках княжих вартівників. Врешті, паланкін, виблискуючи дорогоцінностями, з'явився на палацовому майдані. Носії закріпили його в дерев'яних стояках і відступились набік. Ось-ось з брами палацу мали з'явитись пишно вбрані колісниці з молодим князем та його родичами.

Радга опинилась біля самого паланкіну. Хлопчик на її руках раптом заплакав. Охоронець-врішнієць, позирнувши на дешевенькі прикраси дружини колісничого, варкнув:

— Забирайся геть!

Жінка і рада була б забратись, але ззаду натискав натовп, ледве стримуваний ланцюгом княжих воїнів.

— Геть, я сказав! — знову крикнув врішнієць. Радга перелякано намагалась заспокоїти сина. У віконці паланкіну відхилилася завіса.

— Облиш її! — мовив владний жіночий голос, — підійди-но сюди, мила! Хто ти є?

— Радга, ясна пані, - мовила жінка, прибадьорившись, — дружина княжого сути Адгіратги. Він є колісничним самого князя Дгрітараштри…

— Це дитя — твій син?

— Так, ясна пані, мій синочок, Васушена… Він, певне, перегрівся на сонці. Так-то він спокійний.

Завіска розсунулась ширше. Радга побачила неймовірно вродливе лице, обрамлене підвісками з перлин. Красуня позирнула на Радгу привітно, та у видовжених карих очах не було тепла.

— Гарний хлопчик, — мовила Кунтідеві (Радга бо не сумнівалась, що це і є молода дружина Панду), — візьми, мила, для дитини…

З паланкіну визирнула ще одна жінка, стара, вбрана в біле. Вона ткнула Радзі до рук золотий браслет, на якому було зображено двох тигрів, що сплелись в смертельнім поєдинку.

Радга похапцем забурмотіла слова вдячности і почала проштовхуватись межи людом назад, задихаючись, трохи не мліючи. Дитя її кричало не перестаючи. З натовпу жінку вивели двоє плечистих селян — вайшьїв, котрі приблукали з ярмарку на площу, приваблені святом. Вони дали їй ковтнути з торсика кислого молока і пораяли йти додому.

Кунтідеві, коли дитячий плач затих, рвучко засунула запону і відкинулась на подушки паланкіну.

— Моя маленька Прітго, — озвалась стара нянька, — ну для чого ви віддали дружині сути таку дорогу річ? З неї було б досить і золотої монети…