Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей
- Автор: Лютий Орест, Мухарский Антон Дмитриевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 978-966-03-7201-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей». Краткое содержание книги:
Орест Лютий – професор антропології. Автор та художній керівник музичного проекту «Лагідна та Сувора українізація». Народився, живе та працює в м. Стрий. Неодружений.
Роман «РОЗРИВ» створено за всіма законами компілятивного жанру епохи постмодерну та сучасної української неогероїки. Будь-яке звинувачення авторів у розпалюванні міжнаціональної та міжконфесійної ворожнечі, фашизмі, расизмі, гомофобії є неприпустимим і свідчить про нестачу інтелекту та освіти, розумову обмеженість та тупість у адептів подібних звинувачень. Читання цього роману не рекомендовано людям, схильним до екстремізму, тероризму, побутового насильства, людям із нестійкою психікою, синдромом совкового дебілізму та проявами політичної шизофренії, дітям до 18 років, вагітним жінкам. Заборонено читання людям БЕЗ ПОЧУТТЯ ГУМОРУ!
Після прочитання цього попередження жодні претензії не приймаються.
Далі у запису хору й оркестру лунає вступна композиція:
4 липня 2012 року
– Ти куда собрался? – дружина захопила мене зненацька в гардеробній кімнаті.
– Під Український дім. Там люди гуртуються проти мовного закону Ківалова – Колесніченка…
– Ти нікуда нє поєдєшь. Уже пєрвий час ночі. Завтра с утра дєтєй надо отвєзті в садік, потому что водітєль попросіл отгул…
– Анжело, я поїду.
– Будь ти проклятий со своєй рєволюцієй! Дебіл!
Останнім часом у нас з дружиною все пішло шкереберть. Це сталося після того, як у моєму житті з’явився професор антропології Орест Лютий – дуже схожий на мене чоловік середніх років, у гуцульській крисані та окулярах. Вдягнений у незмінну білу сорочку з краваткою-метеликом, німецькі військові галіфе з підтяжками та міцні, начищені до блиску чоботи.
– Проклятий «націонал-фашист»! – звично репетує дружина. – Што про тебя люді подумают, что ти сошьол с ума на старості лєт?
– Мені не цікаво, що про мене подумають люди. Хай вони переймаються тим, що про них подумаю я, – закінчую зашнуровувати доктори «Мартінси», вдягаю чорну болоньєву куртку із вишитим черепом та логотипом Союзу Вольних Художників, – а особливо ті, про яких ти так турбуєшся. Всі ці Табачнікі-Нєдєльскіє, Вольнови-Окунскіє, Насті Рибчинські та Олі Сумські, з якими ти у Фейсбуці переписуєшся, всі ці Захарчєнкі, Азарови і Пшонки, на яких ти працюєш. Вся ця гламурна, безталанна ригіанальна наволоч.
– Ця ригіанальна наволоч нам гроші платить і на корпоративи запрошує. Якби не вони, ми б уже давно від голоду померли! А хто дітей годувати буде? Доній твій? Чи Юля? Чи Луценко, які в тюрмі сидять? Сам там незабаром будеш!
– Буду!
– Сука! Чтоб я тєбя больше дома нє відєла! Вот єсли сєйчас уйдьош, можеш нє возвращаться.
О пів на першу ночі чорний «Міцубісі Л-200», розмальований під махновську тачанку, з написом «Воля або смерть» позаду і номерними знаками «МАХНО», вирулює на Південний міст. За кілька хвилин я вже буду на Європейській площі.
Шість років тому ми купили невеличкий новий будиночок на Осокорках. Узяли кредит у триста тисяч доларів і ось днями його виплатили. А ще побудували гостьовий будинок для няні та гостей, барбекю-хатку, невеликий басейн – райська місцина. Живемо з двома дочками дружини від першого шлюбу Анастасією та Олександрою та нашими трьома дітьми, Андрійчиком, Орисею та Іванчиком, якому от-от має виповнитися три місяці. А ще у мене двоє дівчат від першого шлюбу, Софія та Іванка, що живуть з моєю першою дружиною. От вам і загадка: «Загалом на двох у нас семеро дітей. У кожного – по п’ять. А спільних – троє. Питання: скільки треба грошей, щоб прогодувати та вивчити таку ораву? Відповідь: багато!»
«А може, вона права? – думаю я собі, згадуючи, яким оскаженілим поглядом проводжала мене дружина. – Може, ну його на хрін, розвернутися на мосту Патона і додому? Ну хіба без мене не розберуться? І що я там забув? Народ потусується, погомонить. Митці поспівають-потанцюють-почитають вірші. Тягнибок утне радикальну промову. Може, хтось оголосить голодування. Політики отримають свої дивіденди. Народ випустить пару…
Ось і розворот на мосту Патона. Вирішуй, друже, у тебе є мить! Е-е-е-ех! Проїхав! А все могло б статися інакше. Як часом багато залежить від однієї тільки миті.»
За п’ять хвилин уже паркуюся біля філармонії. Народу перед Українським домом досить багато.