Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей
- Автор: Лютий Орест, Мухарский Антон Дмитриевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 978-966-03-7201-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей». Краткое содержание книги:
Орест Лютий – професор антропології. Автор та художній керівник музичного проекту «Лагідна та Сувора українізація». Народився, живе та працює в м. Стрий. Неодружений.
Роман «РОЗРИВ» створено за всіма законами компілятивного жанру епохи постмодерну та сучасної української неогероїки. Будь-яке звинувачення авторів у розпалюванні міжнаціональної та міжконфесійної ворожнечі, фашизмі, расизмі, гомофобії є неприпустимим і свідчить про нестачу інтелекту та освіти, розумову обмеженість та тупість у адептів подібних звинувачень. Читання цього роману не рекомендовано людям, схильним до екстремізму, тероризму, побутового насильства, людям із нестійкою психікою, синдромом совкового дебілізму та проявами політичної шизофренії, дітям до 18 років, вагітним жінкам. Заборонено читання людям БЕЗ ПОЧУТТЯ ГУМОРУ!
Після прочитання цього попередження жодні претензії не приймаються.
Але в залі ще стоїть дух зимових подій. Де-не-де сіро-блакитний ковролін підлоги подряпано та залито масними плямами дизелю. Спинки крісел не усюди рівні. У повітрі відчуваються далекі присмаки диму, нехитрих харчів, чогось такого, чим зазвичай пахнуть матраци, на яких довгий час сплять люди у верхньому одязі. А ще пахне дешевим взуттям і армійським гуталіном. Світлові прилади на сцені працюють через один, та й сама сцена зберігає сліди недавнього розгардіяшу. Недбало підібрані якимись мотузками діряві куліси, порізаний екран на задньому плані і, знову-таки, подертий в деяких місцях, вичовганий ногами ковролін, на якому розставлено музичну апаратуру.
Минув лише тиждень, як звідси прибрали весь революційний крам: каремати, спальні мішки, ящики із консервацією, книжками, каністри з пальним, електрогенератори, теплий одяг, каски і дерев’яні щити – лише ті, котрі не мали художньої цінності. Розписані ж артефакти буремної доби виставили у центральному залі разом із виставкою «50 найкращих фото Майдану».
Сьогодні Український дім уперше відкрив двері для широкої публіки після революційних подій, що прокотилися по ньому непередбачуваним історичним цунамі – його буремні хвилі десь повибивали вікна, десь повисаджували двері, десь попалили стіни, а десь позаливали запасники водою. Одразу біля центрального входу, на гранітній рожево-червоній підлозі, й досі збереглися сліди від розривів гранат, якими гатили ВВешники у мітингарів у ніч штурму з 25-го на 26 січня.
Стояв тоді лютий мороз до мінус двадцяти п’яти, а хлопець в армійській касці з підбитим оком, пляшкою коктейлю і палицею у руках поруч зі мною щосили волав до силовиків, які забарикадувалися зсередини: «Виходь! Виходь!». Волав так надривно, що зірвав собі голос.
«Ви мене впізнали? – спитав зненацька, коли сьогодні після презентації я підписував перші примірники альманаху. – Ми разом стояли у ту ніч. А потім ви були у нас з концертом на п’ятому поверсі у Будинку профспілок. Я й тепер у „Правому секторі“ воюю. Тільки-но з-під аеропорту, утримуємо позиції в Пісках. Під Іловайськом, кажуть, біда. Завтра знову повертаюся».
Сьогодні виповнюється рівно півроку, як Янукович утік з країни. Саме на цю дату ми призначили презентацію великого історично-культурологічного альманаху «Майдан. (Р)Еволюція духу», над яким працювали останні сім місяців. Понад двісті найкращих фото, відібраних з майже десяти тисяч, близько сорока інтерв’ю з учасниками, історичних, філософських, мистецьких статей та есе – аби його створити і видати, мусив продати офіс, бо спонсорів не знайшлося.
– За дві хвилинки починаємо. – Марічка підходить до мене, і я роздивляюся срібні сережки у вигляді маленьких квіточок в її вушках. А ще відчуваю аромат її волосся, що спадає на оголену шию і плечі.
Цей альманах ми робили разом. Більше скажу: без неї я б цієї роботи не потягнув. Вона професіонал. Дуже чарівний професіонал, яких мало. Я щасливий через те, що доля подарувала нам шанс познайомитися. Питаю:
– Як там пан Орест?
– Хвилюється.
– Дорогі друзі, – Орест Лютий за лаштунками збирає довкола себе музикантів, – нині даємо незвичний концерт. Зазвичай ми виступали на барикадах, у полях, у клубах, на відкритих фестивальних майданчиках, корпоративних та приватних заходах. Сьогодні вперше виступаємо у повноцінному концертному залі на шістсот місць. Сцена диктує свої закони – тут уже нема за чим сховатися. Тому дуже прошу бути максимально включеними у дійство. Спілкування, комунікація між музикантами, артистизм, позитив включаємо на повну. Хочу нагадати, що наш проект – це любов. У любові він створювався, любов’ю наповнений, любов’ю ж має і надихати.
Музиканти уважно і зосереджено слухають, зрідка киваючи головами. Помітно, що вони теж трохи нервують. З боку зали чути перші оплески. Десять хвилин на восьму.
– Ну, з Богом!
Орест киває головою звукорежисеру, і той рушає до пульта. Музиканти поправляють краватки, капелюхи, беруть інструменти.
За хвилину світло в залі гасне. З динаміків лунають слова попередження: «Шановні пані та панове, музично-культурологічний проект „Лагідна українізація“ створено за усіма законами компілятивного жанру епохи постмодерну. Будь-яке звинувачення авторів у розпалюванні міжнаціональної та міжконфесійної ворожнечі, фашизмі, расизмі, гомофобії є неприпустимим і свідчить про нестачу інтелекту та освіти, розумову обмеженість та тупість у адептів подібних звинувачень. Перегляд цього проекту не рекомендовано людям, схильним до екстремізму, тероризму, побутового насильства, людям із нестійкою психікою, синдромом совкового дебілізму та проявами політичної шизофренії, дітям до 18 років, вагітним жінкам. Заборонено перегляд проекту людям БЕЗ ПОЧУТТЯ ГУМОРУ! Всіх вищезазначених осіб просимо покинути залу до початку дії. Ваша присутність у залі свідчить про вашу згоду з усіма наведеними правилами. Жодні претензії не приймаються. Бажаємо вам приємного перегляду та прослуховування».